Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Микита тримався просто, але все ж не міг приховати здивування тим, що його запросили до цієї установи. Подальша розмова виявилась настільки цікавою, що я її запам’ятав буквально з протокольною точністю. Після кількох суто формальних запитань про ім’я, прізвище та місце роботи Танюшин промовив:

— Кажуть, що у той горезвісний день на кінцевій зупинці скупчилося до десятка автобусів.

— Так, це точно, — відповів Підопригора.

— Чи могли знати пасажири, який автобус піде першим?

Микита подумав, а потім заперечливо похитав головою:

— Ні, не могли.

— А шофери?

— Навряд. Ми в той момент вирішували з диспетчером, котра з машин мала йти у рейс.

— А гідравлічний привод пробили саме тоді? — втрутився Костін.

— Звичайно, — підтвердив Підопригора, — я коли сів у машину, то перш за все перевірив гальма. Вони ще працювали. Виходить, хвилин через дві вдарили по гідравліці.

— Ось що цікаво, — задумливо мовив Танюшин, — випадково чи ні саме у вашій машині зіпсували гальма?

Підопригора знизав плечима:

— Напевно, випадково. Адже ніхто не міг знати, що саме моя машина піде у рейс. Навіть я не знав.

Усі замовкли. Під вікном проїхала машина, навантажена брухтом, і брязкіт довго не стихав у кімнаті. Микита закурив і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Сорок пасажирів могли угробити… сволота!

Костін запропонував:

— Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.

Микита затягнувся і поволі почав:

— Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…

Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:

— А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…

— Хто? — коротко кинув Танюшин.

І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.

Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.

— Отже, чоловік у темно-синьому плащі, — мовив задумливо Танюшин. — А інші прикмети його ви не могли б пригадати?

Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:

— Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.

— Правильно, — підтвердив я, — невисокий і чорнявий.

І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:

— Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.

— Про це пізніше, — сухо обірвав полковник, а потім додана — Ми це знаємо.

І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:

— Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий — це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?

Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.

— Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.

— Ви не запам’ятали екскурсантів?

— Треба подумати.

— Подумайте, — сказав Танюшин і несподівано запитав: — А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?

— Здається, ні.

— Здається — не відповідь.

Полковник наказав Костіну:

— Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.

— Єсть! — відповів Костін і щось записав до блокнота.

— Мені можна йти? — запитав я.

— Ідіть, — дозволив Танюшин, — але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.

Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.

Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?

Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.

Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.

Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:

— Не приїхала.

Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..