Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

моя, Мар'яно, Оддам тебе за пана, За старшого, багатого, За сотника Івана». «Умру, серце мамо, За сотником Іваном». «Не вмреш, будеш панувати, Будеш діток годувати». «Піду в найми, піду в люди, А за сотником не буду». «Будеш, дочко Мар'яно, За сотником Іваном». Заплакала, заридала Сердешна Мар'яна. «За старого… багатого… За сотника Івана…» — Сама собі розмовляла, А потім сказала: «Я ще, мамо, не виросла, Ще не дівувала. Бо ти мене не пускала Вранці до криниці, Ні жита жать, ні льону брать, Ні на вечірниці, Де дівчата з парубками Жартують, співають Та про мене, чорнобриву, Нишком розмовляють: «Багатого дочка батька, Шляхетського роду». Тяжко мені. Тяжко, мамо! Нащо дала вроду Нащо брови змальовала? Дала карі очі? Ти все дала, тілько долі, Долі дать не хочеш! Нащо ж мене годувала? Нащо доглядала? Поки лиха я не знала, Чом не заховала?» Не слухала стара мати, Лягла спочивати. А Мар'яна за сльозами Ледве вийшла з хати. II «Ой, гоп не пила, На весіллі була, До господи не втрапила, До сусіда зайшла, А в сусіда До обіда В льоху спати лягла. Із льоху та в льох, Завертали в горох, І в коморі, і надворі З нежонатим удвох Пустували, Жартували, Зопсували горох. Ой гоп не сама — Напоїла кума І привела до господи. Не побачив Хома. Хомо, в хаті Ляжем спати. Хоми дома нема. Тряси ж тебе трясця, Хомо! Я не ляжу спати дома, А до кума До Наума Піду в клуню на солому. Ануте, напилась! Наша, наша придалась! Червоніє хвартушина: Роду чесного дитина». Отак ордою йшли придани, Співали п'яні; а Мар'яна Крізь тин дивилася на те. Не додивилася, упала І тяжко, тяжко заридала. Таке-то лихо, і за те, Що щиро любить. Тяжко, діти, Вік одинокому прожить, А ще гірше, мої квіти, Нерівню в світі полюбить. Дивіться на мене: я виплакав очі. Мені їх не шкода, мені їх не жаль. Ні на що дивиться: ті очі дівочі… Що колись… колись-то… Думи та печаль, А більше нічого не мав я й не маю, А з грішми такими тяжко в світі жить. Під тином ночую, з вітром розмовляю, Соромляться люди у хату пустить І привітать словом старого каліку. Укороти, боже, молодого віку Тому, хто не має талану любить. Легше, мої любі, покриться землею, Ніж бачить, як другий, багатий, старий, Цілує за гроші, вінчається з нею… О боже! мій боже! волею своєю Розбий моє тіло і душу розбий». Заридав кобзар, заплакав Сліпими очима. Дивувалися дівчата: Вже смерть за плечима, А він, сліпий, сивоусий, Про колишнє плаче. Не дивуйтеся, дівчата, На старі козачі Щирі сльози. То не роса Вранці при дорозі На спориші і не ваші Дуже дрібні сльози. Наплакався. Струни рвані Три перебирає. «Аж до вечора Мар'яна У темному гаю Проплакала; прийшов Петрусь, Вона розказала Все, що чула од матері І що сама знала,І не втерпіла, сказала, Як п'яні придани Йшли по улиці, співали. «Мар'яно, Мар'яно! Чом ти не убога! чом я не багатий! Чом у мене коней вороних нема? Не питала б мати, де ходиш гуляти, З ким коли стояла. Питала б сама, Сама свого серця; дала б йому волю Любить, кого знає. Я б тебе сховав Далеко! далеко! щоб ніхто не знав, Щоб ніхто не бачив, де витає доля, Моя доля, моє щастя, Ти, моя Мар'яно. Чом не ти в сірій свитині, Чом я не в жупані?» А Мар'яна, як дитина Без матері, плаче. Петро стоїть коло неї, Нічого не бачить — Тілько сльози Мар'янині; А сльози дівочі І серед дня лихо роблять. А що ж серед ночі? «Не плач, серце, єсть у мене І сила, і воля, Люби мене, моє серце, Найду свою долю. За високими горами, За широкими степами, На чужому полі, По волі-неволі Найду свою долю! Не в свитині, а сотником До тебе вернуся, Не в бур'яні – серед церкви Обнімеш Петруся, Обнімемось, поцілую — Дивуйтеся, люди! А ти стоїш, червонієш…» «Коли-то те буде?» «Швидко, швидко, моя рибко, Молись тілько богу. Іди в хату, лягай спати. А я край дороги Серед степу помолюся Зорям яснооким, Щоб без мене доглядали Тебе, одиноку. Серед степу одпочину». «Хіба сю ніч кинеш? Хіба зараз?..» – «Я жартую. Тепер Україну Ні москалі, ні татари — Ніхто не воює». «А я чула, що ляхи йдуть». «То вони жартують. Розійдемось, моє серце, Поки не світає. Чого ж знову заплакала?» «І сама не знаю».

[1841, С.-Петербург]

УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє — Вночі спочиває; Прокинеться – тихесенько В осоки питає: «Хто се, хто се по сім боці Чеше косу? хто се?.. Хто се, хто се по тім боці Рве на собі коси?.. Хто се, хто се?» – тихесенько Спитає-повіє Та й задріма, поки неба Край зачервоніє. «Хто се, хто се?» – спитаєте, Цікаві дівчата. Ото дочка по сім боці, По тім боці мати. Давно колись те діялось У нас на Вкраїні. Серед села вдова жила У новій хатині, Білолиця, кароока І станом висока, У жупані; кругом пані, І спереду, й збоку. І молода – нівроку їй, А за молодою, А надто ще за вдовою, Козаки ордою Так і ходять. І за нею Козаки ходили, Поки вдова без сорома Дочку породила; Породила, та й байдуже; Людям годувати В чужім селі покинула: Отака-то мати!.. Постривайте, що ще буде! Годували люди Малу дочку, а вдовиця В неділю і в будень З жонатими, з парубками Пила та гуляла, Поки лихо не спіткало, Поки не та стала: Незчулася, як минули Літа молодії… Лихо, лихо! мати в'яне, Дочка червоніє, Виростає… Та й виросла Ганна кароока, Як тополя серед поля, Гнучка та висока. «Я Ганнусі не боюся!» — Співає матуся; А козаки, як хміль отой, В'ються круг Ганнусі. А надто той рибалонька, Жвавий, кучерявий, Мліє, в'яне, як зустріне Ганнусю чорняву. Побачила стара мати, Сказилася люта: «Чи бач, погань розхристана, Байстря необуте! Ти вже виросла, дівуєш, З хлопцями гуляєш. Постривай же, ось я тобі!.. Мене зневажаєш? Ні, голубко!» І од злості Зубами скрегоче. Отака-то бува мати!.. Де ж серце жіноче? Серце матері?.. Ох, лихо, Лишенько, дівчата! Мати стан гнучкий, високий, А серця – не мати. Ізогнеться стан високий, Брови полиняють, І незчуєтесь; а люди Сміючись згадають Ваші літа молодії, Та й скажуть – ледащо! Тяжко плакала Ганнуся, І не знала, за що, За що мати знущається, Лає, проклинає, Своє дитя без сорома Байстрям нарікає. Катувала, мордувала, Та не помагало: Як маківка на городі, Ганна розцвітала; Як калина при долині Вранці під росою, Так Ганнуся червоніла, Милася сльозою. «Заворожена!.. стривай же! — Шепче люта мати. Треба трути роздобути, Треба йти шукати Стару відьму!» Найшла відьму, І трути достала, І трутою до схід сонця Дочку напувала. Не помогло… Кляне мати Той час і годину, Коли на світ породила Нелюбу дитину. «Душно мені; ходім, дочко, До ставка купатись». «Ходім, мамо». На березі Ганна роздяглася, Роздяглася, розкинулась На білій сорочці; Рибалонька кучерявий Мліє на тім боці… І я колись… Та цур йому! Сором – не згадаю. Як дитина, калиною Себе забавляє, Гне стан гнучкий, розгинає, На сонечку гріє. Мати дивиться на неї, Од злості німіє; То жовтіє, то синіє; Розхристана, боса, З роту піна; мов скажена, Рве на собі коси. Кинулася до Ганнусі І в коси впилася. «Мамо! мамо! що ти робиш?» Хвиля роздалася, Закипіла, застогнала — І обох покрила. Рибалонька кучерявий З усієї сили Кинувсь в воду; пливе, синю Хвилю роздирає, Пливе, пливе… от-от доплив! Пірнув, виринає — І утоплену Ганнусю На берег виносить, Із рук матері закляклих Вириває коси. «Серце моє! доле моя! Розкрий карі очі! Подивися, усміхнися! Не хочеш? не хочеш!» Плаче, пада коло неї, Розкрива, цілує Мертві очі. «Подивися!.. Не чує, не чує!» Лежить собі на пісочку, Білі рученята Розкидала; а за нею Стара люта мати: Очі вивело із лоба Од страшної муки; Втеребила в пісок жовтий Старі сині руки. Довго плакав рибалонька: «Нема в мене роду, Нема долі на сім світі, Ходім жити в воду!» Підняв її, поціловав… Хвиля застогнала, Розкрилася, закрилася — І сліду не стало… З того часу ставок чистий Заріс осокою; Не купаються дівчата, Обходять горою; Як угледять, то хрестяться І зовуть заклятим… Сумно-сумно кругом його… А вночі, дівчата, Випливає з води мати, Сяде по тім боці; Страшна, синя, розхристана І в мокрій сорочці, Мовчки дивиться на сей бік, Рве на собі коси… А тим часом синя хвиля Ганнусю виносить. Голісінька, стрепенеться, Сяде на пісочку… І рибалка випливає, Несе на сорочку Баговиння зеленого; Поцілує в очі — Та і в воду: соромиться На гнучкий дівочий, На стан голий подивиться. І ніхто не знає Того дива, що твориться Серед ночі