Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю, Нехай лають; а я поки До своїх вернуся Та доведу вже до краю, Доведу – спочину Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами, На ті шляхи, що я міряв Малими ногами. Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли — Ножі пощербили. Нема Ґонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Один тілько брат названий Оставсь на всім світі, Та й той – почув, що так страшно Пекельнії діти Його брата замучили, Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі, В чужу землю положила: Така його доля! Сумно-сумно гайдамаки Залізную силу Поховали; насипали Високу могилу; Заплакали, розійшлися, Відкіля взялися. Один тілько мій Ярема На кий похилився, Стояв довго. «Спочинь, батьку, На чужому полі, Бо на своїм нема місця, Нема місця волі… Спи, козаче, душа щира! Хто-небудь згадає». Пішов степом сіромаха, Сльози утирає. Довго, довго оглядався, Та й не видко стало. Одна чорна серед степу Могила осталась. Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали. Що мусим робити? Нема правди, не виросла; Кривда повиває. Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто додому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава. А тим часом стародавню Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тілько і остались, Що пороги серед степу. Ревуть завивають: «Поховали дітей наших І нас розривають». Ревуть собі й ревітимуть — Їх люде минули; А Україна навіки, Навіки заснула. З того часу в Україні Жито зеленіє; Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє, Нагинає верби в гаї, А тирсу на полі. Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля. Тілько часом увечері Понад Дніпром, гаєм Ідуть старі гайдамаки, Ідучи співають: «А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…
Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою. Пливе човен води повен, Ніхто не спиняє, Кому спинить – рибалоньки На світі немає. Поплив човен в синє море, А воно заграло, Погралися гори-хвилі — І скіпок не стало. Недовгий шлях – як човнові До синього моря — Сиротині на чужину, А там – і до горя. Пограються добрі люди, Як холодні хвилі; Потім собі подивляться, Як сирота плаче; Потім спитай, де сирота, Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
Оксані К…ко На пам'ять того, що давно минуло I Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе. Так і доля: того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає — У якому краю мене заховають, Де я прихилюся, навіки засну. Коли нема щастя, нема талану, Нема кого й кинуть, ніхто не згадає, Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває; Тілько його й долі, що рано заснув». Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво – твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять. З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш. Оксано! Оксано! А я й досі плачу, і досі журюсь, Виливаю сльози на мою Мар'яну, На тебе дивлюся, за тебе молюсь. Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, І сестру Мар'яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись, щаслива, І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

У неділю на вигоні Дівчата гуляли, Жартували з парубками, Деякі співали — Про досвітки-вечірниці Та як била мати, Щоб з козаком не стояла. Звичайне, дівчата… То про своє все й співають, Яка про що знає… Аж ось з хлопцем старий кобзар В село шкандибає. В руках чоботи, на плечах Латана торбина У старого; а дитина! Сердешна дитина! Обідране; ледви-ледви Несе ноженята… (Достеменний син Катрусі). Дивляться дівчата… «Кобзар іде! Кобзар іде!» Та всі, якомога, Хлопців кинули, побігли Зустрічать сліпого! «Діду, серце, голубчику, Заграй яку-небудь. Я шага дам». – «Я – черешень». «Всього, чого треба, Всього дамо… одпочинеш, А ми потанцюєм… Заграй же нам яку-небудь». «Чую, любі, чую… Спасибі вам, мої квіти, За слово ласкаве. Заграв би вам, та, бачите, Справи нема… справи. Учора був на базарі, Кобза зопсувалась… Розбилася…» – «А струни є?» «Тілько три осталось». «Та хоч на трьох яку-небудь». «На трьох… Ох, дівчата! І на одній колись-то грав, Та ба, вже не грати… Постривайте, мої любі, Трошки одпочину. Сядьмо, хлопче». Посідали. Розв'язав торбину, Вийняв кобзу, разів зо два Ударив по рваних. «Що б вам заграть? постривайте. Черницю Мар'яну Чи чували?» — «Ні, не чули». «Слухайте ж, дівчата, Та кайтеся… Давно колись Була собі мати, Був і батько, та не стало; Осталась вдовою, Та й не молодою, І з волами, І з возами, Й малою дочкою. Росла дочка Мар'яна, А виросла, як панна, Кароока І висока, Хоч за пана гетьмана. Стала мати гадати Та за пана єднати. А Мар'яна Не до пана Виходила гуляти, Не до пана старого, Усатого, товстого, А з Петрусем В гаю, в лузі Що вечора святого — Розмовляла, Жартувала, Обнімала, мліла… А іноді усміхалась, Плакала, німіла… «Чого ж плачеш, моє серце?» Петро запитає; Вона гляне, усміхнеться: «І сама не знаю…» «Може, думаєш, покину? Ні, моя рибчино, Буду ходить, буду любить, Поки не загину!..» «Хіба було коли в світі, Щиро що кохались, Розійшлися, не взялися Й живими остались? Ні, не було, мій голубе. Ти чув, що співають… То кобзарі вигадують, Бо, сліпі, не знають, Бо не бачать, що є брови Чорні, карі очі, І високий стан козачий, І гнучкий дівочий. Що є коси, довгі коси, Козацька чуприна… Що на мову на Петрову В глухій домовині Усміхнуся; скажу йому: «Орле сизокрилий, Люблю тебе й на сім світі, Як на тім любила». Отак, серце, обнімемось, Отак поцілую, Нехай вкупі закопають… Умру… не почую. Не почую…» Обнялися, Обнялись, зомліли… Отак вони любилися! На той світ хотіли Обнявшися переступить; Та не по їх стало! Щовечора сходилися, І мати не знала, Де Мар'яна до півночі І з ким розмовляє? «Воно мале ще, дитина, Нічого не знає». Угадала стара мати, Та не все вгадала, Знать, забула, що колись-то Сама дівувала. Угадала мати: Мар'яна-дитина Не знає, як треба на сім світі жить. Думала – ні люди, ані домовина З Петром не розрізнять… уміла любить. Думала, що тілько кобзарі співають, Бо, сліпі, не бачать карих оченят; Що тілько лякають молодих дівчат… Лякають, дівчата, правдою лякають! І я вас лякаю, бо те лихо знаю, Бодай його в світі нікому не знать — Того, що я знаю… Минуло, дівчата! Серце не заснуло, я вас не забув. Люблю вас і досі, як діточок мати, Буду вам співати, поки не засну. Тойді ж, мої любі, як мене не стане, Згадайте про мене, про мою Мар'яну; Я вам з того світа, любі, усміхнусь, Усміхнуся…» – та й заплакав. Дивились дівчата, Не питали, чого плаче? Та й нащо питати? Минулося. Помагало Ласкаве дівоче Щире слово… «Вибачайте…Утер сліпі очі. Вибачайте, мої любі, Нехотя журюся. Так от, бачите, Мар'яна З убогим Петрусем Щовечора розмовляла, І мати не знала, Дивувалась, що се таке Мар'яну спіткало? Чи не пристріт? Сяде шити — Не те вишиває; Замість Гриця, задумавшись, Петруся співає. Часом сонна розмовляє, Подушку цілує… Мати спершу сміялася, Думала – жартує, Потім бачить, що не жарти, Та й каже: «Мар'яно! Треба буде старостів ждать, Та, може, й од пана! Ти вже виросла нівроку, Уже й дівувала; Я вже думаю, що, бачиш… Насилу сказала, Що вже й заміж, коли теє…» «А за кого, мамо!?» «Хто вподоба, тому й оддам». Співає Мар'яна: «Оддай мене, моя мамо, Та не за старого, Оддай мене, моє серце, Та за молодого. Нехай старий бурлакує, Гроші заробляє, А молодий мене любить, Долі не шукає. Не шукає, не блукає Чужими степами. Свої воли, свої вози, А між парубками, Як маківка меж квітками, Цвіте, розцвітає. Має поле, має волю, Та долі не має. Його щастя, його доля — Мої чорні брови, Довгі вії, карі очі, Ласкавеє слово. Оддай мене, моя мамо, Та не за старого, Оддай мене, моє серце, Та за молодого». «Дочко