Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

— Рубати кінці!

І буй одчалює від судна.

— Щасливого плавання!

Пройшовши ще з десяток миль, опускаємо другий, самі ж відходимо від нього, бо при глибинному сейсмічному зондуванні чим далі буї від місця вибухів, тим глибше в дно проникають звукові хвилі, отже, тим більший район досліджень.

— Сейсмічний трикутник збудовано. «Артилерія» — до бою!

Капітан піднімається на місток.

Малим ходом судно йде на північ.

Настала ніч. Проте на судні ніхто не спав.

З гучномовців лящало:

— Підготуватися!

Потім знову:

— Десять… дев’ять… п’ять… два… нуль — бомби за борт!

Корму підкидало; здригалися перебірки, а машина, мов з переляку, раптом затамовувала «подих». Колонада води здіймалася за кормою високо в небо і так само раптово падала, розходячись від того місця широкими колами.

— Ні акул, ні риби, хай йому чорт! — лаявся Григорій Касянович. — Усе порозганяли.

Потім ми зупинились — іхтіологи таки наполягли! Сачки, сіті, хватки — все за борт. Риболовля в розпалі.

Я чимало знав рибалок, але таких затятих не стрічав. Навіть уночі, коли всі сплять, Касянович виходить на «промисел». У його лабораторії десятки банок, де в розчині формаліну змії, кальмари, спрути — повсякденний улов рибалки.

Коли судно лягло в дрейф, Касянович знову взявся за своє: опустив за борт електролампу — з кількаметрової глибини вона жеврів, мов око химери. Сам же з сачком у руці чекає на здобич.

Ніч. Від сяйва електролампи, що йде з глибини, вода синя-синя. На світло збираються більші й менші рибки. Сачок за борт — і вже, дивись, в ньому щось є: кальмар, змія чи якогось дивовижного забарвлення коралова рибка.

Радіє Касянович, аякже — така вдача! А хлопці кепкують:

— Усю живність виловить старий. Моря спорожніють.

На палубі он звивається двометрова акула. Іхтіолог добиває її молотком по голові, та вона, клята, живуча.

Нарешті Касянович розпорює акулі черево і з шлунка виймає кілька рибок та… корок з-під шампанського.

— От жаднюга! — каже. — До того ж з головою видала серед нас любителя чарчини. Речові докази! — І він показує корок.

Знову пролунало:

— Тихий вперед!

Прогримкотіло, як і раніше, сильно й глухо. Сейсмоакустики все мацали дно котловини… З поверхневим тралом, що волочився за кормою, підняли паростки мангрового дерева. Пагінці не встигли закріпитися за грунт — прибоєм їх віднесло в море. Це теж потрібні експонати для дослідників-природознавців: по них вони дізнаються, які ж придонні течії струмують тут.

В ехолотній вистукували апарати.

— Ну, чаклунко, що ти сьогодні відкрила: гору яку чи вулкан?

Невеличка, по-хлоп’ячому підстрижена, схожа на підлітка дівчина відриває погляд від апарата, де на довгій паперовій стрічці (електроімпульси, послані з корабля, дотикаючись дна, вертаються назад) проступали темні, хвилясті обриси підводного рельєфу.

Це — Наталя, науковець геологічного загону, наймолодший член експедиції, яка не раз уже вирушала досліджувати океан.

Вахтування Наталі в ехолотній збігається з моїм біля стерна. Та й після вахти дівчина працює в лабораторії.

— Прикро буде, — сміється, — якщо якусь гору відкриють без мене.

І Наталя — на чатах. Коли ми пересікали Південно-Китайське море, вона помітила вершину доти невідомого вулкана.

Моє запитання застає дівчину в ту мить, коли ехолот засікає непередбачені глибини. Сподівались надибати гірське пасмо; океанологи готувались навіть до штурму, а виявилось…

— Що ж, доведеться пошукати інше місце, — каже вона.

Хребет вздовж улоговини, витягнутої з півдня на північ, кінчався. Власне, його пересікали глибокі поперечні прірви. А тому й не вдавалося простежити розмірів самої западини. Чи з’єднуються розгалуження підводного хребта з материковим суходолом, теж було неясно. Над цим і билися вчені.

Десятки разів міняли курс, вздовж і впоперек сновигаючи морем. З ехолотної повідомляли:

— Під кілем глибина тисяча сто метрів.

Та не встигли підготувати апаратуру до спуску, як Наталя сповістила інше:

— Глибини збільшуються до трьох тисяч.

Під нами лежала незвідана країна, в якій западини змінювались високими горами; країна, розміри якої вчені й прагнули з’ясувати, — кожен, звичайно, доступним йому способом: одна група вимірювала гравітаційне поле Землі; інша проводила сейсмоакустичну розвідку.

… За бортом на тристаметровій відстані волочився кабель, з двома, як риби, плавцями. Зарубіжні океанологи гондолу цю так і звуть — фіш, тобто риба. У пій — датчики, від яких до лабораторії тягнеться дріт. Коли судно рухається, датчики фіксують коливання магнітного поля Землі. Це поле в прямій залежності від земної кори, що й дає можливість з’ясувати, де які корисні копалини лежать.

Увечері сейсмоакустики зібралися на раду — підбити підсумки роботи в Андаманському морі.

— Які висновки можна зробити? — спитав Юрій Непрочнов і, помовчавши, відповів — Глибинне зондування проведено на короткому профілі. Та все ж після опрацювання матеріалу ми довідались про характеристику фундаменту осадочних товщ: дно улоговини Андаманського моря — полога рівнина, товща осадків півторакілометрова, під нею кристалічна основа.

Дані ці потрібні для розгадки геологічної історії моря, виникнення якого багато геологів схильні віднести до порівняно недавнього — третичного — періоду, і що воно утворилося на місці опущеного материка. Це поки що — гіпотеза. Її треба або підтвердити, або спростувати.

Здрастуй, батечку-океане! Бо це вже океан — Бенгальська затока, його невід’ємна частина.

Високе блакитне небо вражало пустинністю. Вже кілька днів ані хмариночки. Сьогодні ж на обрії, мов обриси далеких берегів, з’явилася ледь помітна смуга. Ми йшли їй назустріч, і вона все чіткіше проступала на тлі надвечірнього неба. Потім підійшли ще ближче і розгледіли: легкі, перисті хмари, схожі на каравели часів Магеллана, спроквола пливли на схід.

А ми йшли