Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Немов живе срібло, мерехтливо виблискуючи під сонцем, натикаючись один на одного, бурунились стрічні потоки води. «Чорна вода», — пригадав я слова Канаєва і здивувався: чому така краса зветься чорною? Чи не краще назвати срібного? Та на моє запитання піхто з матросів не відповів.

— Андамани! — закричали вони.

— Ура, терра інкогніто! — обізвалися мотористи, вилазячи із свого «підземелля».

— А які ліси, гори які!

Острови справді були чарівні.

На судні наче полюднішало. Палуба стала колективною лабораторією, місцем, де кожен клопотався своїм: ладнали буї, сіті, підвахтові вдруге фарбували кормову надбудову, подряпану й забруднену швартовими тросами. Гомін, жарти, голоси команд — останнє приготування до штурму глибин. За дві-три години підійдемо до улоговини.

Земля під морем таємнича. Сьогодні туди проникнуть перші розвідники — посланці людини. Та не менш загадкові суходоли, що горбляться на поверхні моря, ліворуч од нашого курсу.

Я попросив у Миколи Івановича бінокль, навів відстань. Андамани лежали як на долоні. Неозброєне око бачило один суцільний суходіл, а насправді островів було безліч. У саме небо височіли гори, одна вища від другої — руді, скелясті, з кучерями диму вгорі та потоками застиглої магми по схилах.

Казкової зваби картина відкривалася зору: білопінний вінець прибою обрамляв берег: вузькі, всипані грайливими сонячними пелюстками протоки тяглися між острівцями. Ліси підступали впритул до води — з-поміж хащ вирізнялися дерева-велетні, схожі на слонячі ноги, вгрузлі в намул. Клубочився туман, синювата імла висла в міжгір’ї. Блискотливим сяйвом палахкотіло море.

Таке лиш у сні може привидітись — вабливе, незнане. І я, зачарований побаченим, не втримався од вигуку:

— Райський куточок!

Іронічна посмішка майнула на обличчі гідрографа:

— Райський?

… Коли повернуся додому, розповім, як-то життя мене вчило, як розвіювалась романтична омана, бо ж не раз ловився я на гачок лжекраси, як от і з цими Андаманами.

Ось що я довідався про них з лоції. Андамани — чотири великих і двісті менших острівців і скель. Їх звуть ще Чорного водою. В Європі про них дізналися від Марко Поло, але освоювались землі значно пізніше.

… На островах архіпелагу погані місця висадки, клімат вологий, обмаль прісної води, людей косить малярія. Сила-силенна пацюків; протоки кишать крокодилами та отруйною хижою рибою — баракудами, муренами тощо.

— Тепер зрозумів, що то за райський куточок? — спитав Микола Іванович Валуєв, взявши у мене лоцію. — Але й це ще не все, хлопче! У морських довідниках згадується тільки те, що стосується навігації. Мені вдалося дещо дізнатися про них.

Під час одного плавання «Витязя», коли ми відвідали Мадрас, я познайомився з індійським топографом. Той складав карту Андаман і тривалий час жив на них.

— Якщо десь є пекло, — сказав він, — то це на Андаманах, у тих клятих Чорних водах.

Микола Іванович зручніше всівся біля мого намету, звідки відкривалася панорама островів Хавелок, Джона та Генрі Лоуренса — невеличких скалок землі, повз які ми проходили, і продовжив свою розповідь:

— Андамани — насамперед місце заслання, жахлива каторга. Про них ходять щонайстрашніші чутки. Попасти на ці землі — означає підписати собі смертний вирок, бо ніхто ще не повертався живим звідти. Чорними, лиховісними прозвали їх недарма.

У сімнадцятому столітті тут звели кубло пірати. Англійські місіонери прийшли з хрестом і мечем, прибрали до рук тубільні племена онгхі та джарві. Відтоді Андамани стали місцем каторги, зокрема для політичних в’язнів, тих, хто відстоював національну незалежність Індії.

А вода бурунилась на коралових рифах, і її пінявість, де-не-де поплямована в чорне, вже не здавалася казковим вінцем: тепер я бачив розірвані кимось кайдани. Принаймні такою видавалася пінява смуга, що нею був обрамлений берег.

Судно, погасивши інерцію, зупинилося. В прозоро-синій воді майнули зелені привиди — акули.

Підвахтові з нічної зміни, яким сьогодні нічого робити, перехилившись через борт, розглядають морських пришельців.

— Боцмане, де твої люди? Чому нікого нема біля лебідки?

Почувши голос з містка, боцман біжить на корму, до гурту, де ми, кілька матросів, скориставшись вільною хвилиною, «травимо баланду».

— Годі патякати! — прогримкотів. — Ще наговоритесь. — І наказав — Зайняти свої місця!

— Тепер дракон вже покаже клас, — нехотя підводячись, зітхає Курбатов.

— Опускання буїв — його пристрасть, — додає Вяткін, наш підшкіпер.

Ми, як альпіністи в горах, один за одним чвалаємо до півбака. Там, у носовій частині, — лебідки.

Ще вранці я стояв біля стерна на останній вахті. А ось тепер, з півдня, у робочій бригаді. Анукін поки що спочиває: стомився, бідолаха!

Курбатов стає біля лебідки. Петраченко розв’язує відтяжки — довгі мотузки, що втримують стріли, які підніматимуть з палуби буї. Мене боцман тримає на побігеньках: подай йому то молоток, то свайку. Сам же клопочеться над кінцями: зрощує багатокілометровий трос з якорем унизу, яким припне над цією улоговиною сейсмоакустичний буй.

На цьому місці ми поставимо один буй, за кілька миль від нього — другий. Самі ж відійдем на значну відстань. Отже, утвориться прямий трикутник. Коли з судна кинемо вибухівку, гідрофони, встановлені на буях, приймуть звукові хвилі, які, пронизавши товщу морського дна, повернуться назад. Хвилі ці неабиякі розвідники. Їм вдається «зазирнути» під дно.

А потім ці показання — швидкість проходження звуку в земній корі — зафіксовані гідрофонами, передаватимуться на «Витязь». Спецапаратура прийме їх. Розшифрувавши хвилі, вчені довідаються, де що лежить під морями-океанами, які корисні копалини там є, а водночас вималюється і рельєф дна.

Курбатов дає команду вмикати лебідку «на підйом». Здригнулося судно: стріла з гаком на тросі раптом підняла буй, і він, як велетенська акула, повис угорі.

— Майна!

Помаленьку, аби не зачепити борт, опускають його на воду.