Читати книгу - "Пригоди в повітрі"

Гарик був у гіршому становищі, ніж Янко, але тепер він уже сам, без допомоги товариша, зняв з себе галстук і ще ним прив'язався до каната. Це не мало великого значення, але все ж давало полегшення.

Голови обох хлопців посилено працювали, вигадуючи, чим ще прикріпитися.

А тим часом дирижабль піднявся на сімсот метрів. Там віяв вітер і відчувалась прохолода. Янко перевів погляд на Гандзю. Дівчина висіла так само непорушно, вп'явшись руками й ногами у канат.

«Чим їй допомогти?» — подумав хлопчик і нічого не міг вигадати, щоб перемогти ті кілька метрів, які відділяли його від дівчинки. Він хотів крикнути, щоб вона спробувала чимсь прив'язатись, але не міг нічого придумати.

Ще раз глянув на Гандзю і побачив, що вона заплющила очі.

Страх за товаришку охопив Янка.

Гандзя бачила, як підперізувався Янко, як він вчепився на залізне кільце, як обмотував ногу Гарикові і як Гарик прив'язався галстуком. Вона хотіла зробити так само, але під руками нічого потрібного не знаходила. Раптом у неї майнула думка, що якби вона могла зняти панчохи, то ними можна було б прив'язатися. Дівчинка легко скинула туфлі, і вони полетіли на дах якогось будинку. Але виявилось, що в такому становищі, коли доводилось міцно триматись руками за канат, зняти панчохи неможливо. Та навіть коли б і зняла панчохи, то все одно прив'язатись ними як слід до гайдропа вона не змогла б. Це показав їй досвід Гарика. Вона глянула на край свого каната, шукаючи там кільця, такого як у Янка, але кільця на її канаті не було.

Гандзя сподівалась, що командир дирижабля придумає, як її врятувати. Може, він витягне їх у гондолу або швидше спустить дирижабль. Але минали хвилини, дирижабль підіймався все вище і, гнаний вітром, проносився над містом та його околицями. Порятунок не приходив.

Руки починали боліти. Від напруження двоїлось в очах. Хотілось випустити з рук канат, тоді стало б легко, легко. Але то смерть, а вона з усієї сили боролась за життя.

Гандзя заплющила очі. Вона чула, як Янко і Гарик гукали, щоб вона трималась. Вони підбадьорювали її. Дівчинка спробувала усміхнутись, але, мабуть, з цього нічого не вийшло. Розплющивши очі, Гандзя побачила, що хлопці намагаються розгойдатись на своєму канаті й наблизитись до неї. Але вони не мали опори і їх спроби були марні. Вона почувала велику подяку до них і жаль, що більше ніколи не побачить їх. Їй хотілося вірити, що вона таки врятується. От якби в неї був парашут! Чому немає такого парашута, який можна б носити в кишені? Чому немає в неї хоч поганеньких крил? Вона згадала маму і з останніх сил стиснула руками й ногами гайдроп.

Янко бачив, як Гандзя поволі сповзала вниз. Хлопець напружувався, вибивався з сил, щоб, розгойдавши свій гайдроп, схопитись руками за той, на якому висіла Гандзя. Але нічого не виходило.

Несподівано затріщав мотор, дирижабль рвонувся вперед, і сильний вітер ударив в обличчя дітям. Гандзя голосно скрикнула.

Вітер, знятий рухом дирижабля, відкинув канати назад. Вони вже не звисали під гондолою, а тяглись за нею. Гандзя відчула, як її відкинуло, їй здалось, ніби вона падає. Проте вона не розтулила рук і продовжувала летіти з дирижаблем.

Канат, на якому висіли хлопці, відхилився менше, ніж канат Гандзі, бо їх вага перебільшувала вагу Гандзі в два з половиною рази. Тепер дівчина наблизилась до хлопців на відстань вдвоє коротшу, ніж перед тим.

А коли дирижабль понісся ще швидше, Гандзин канат трохи нижче її ніг торкнувся гайдропа, на якому висіли хлопці.

Янко вирішив цим скористатись. Він простяг руку і схопився за Гандзин канат.

Так вони летіли ще кілька секунд. Кожна мить здавалась їм вічністю. Гандзя не розплющувала очей. З останніх сил вона трималась за канат. Але сил не вистачало, і дівчина почала швидко сповзати вниз.

Ще кілька метрів, і вона порине в прірву. Проте до останньої миті не випустить каната з рук.

«Чому він такий слизький?» — проносилась думка в Гандзі, коли вона відчула, що швидко сповзає.

Ще одна мить, і… нога в щось уперлась. Чиясь рука підтримує її. Це Янко підхопив дівчинку. Одразу стало легше. Не треба так стискувати канат. Здавалося, легше стало дихати. Гандзя підводить повіки й бачить під собою Янка, а над головою Гарика.

— Гандзю! — кричить Гарик. — Чіпляйся за наш мотуз!

Гарик хотів би їй допомогти, але Янко прикрутив йому ногу дротом так, що він не може рухатись ні вниз, ні вгору.

Янко теж гукає, щоб вона покинула свій гайдроп і чіплялася за їхній.

Дівчинка одважується і простягає руку до сусіднього каната. Ось вона вже на другому гайдропі. Знизу її підтримує Янко. Її маленька нога входить в залізне кільце. Висіти стало значно легше. Всі троє вони висять одне над одним, наче хто нанизав їх, мов намистинки.

Тільки тепер командир дирижабля зміг приділити увагу людям, що висіли під гондолою. Власне, ще не минуло й десяти хвилин, як дирижабль одірвано від землі. За цей час командир скерував дирижабль угору, щоб вітром не розбило його об високі будинки або не притиснуло з