Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Старий швидко замахав руками, на його висушеному обличчі блиснули лисячі очиці. Ніяких «але»! Він не любить зайвих розмов. Діло є діло. Якщо комітет Друзів миру має до нього, президента компанії, якісь справи, він охоче вислухає членів комітету. Тільки, звичайно, не в холі. Краще зайти до кабінету. До оцього маленького затишного кабінету.

Було незручно серед розкоші, старовинних картин на стінах, пухких килимів на підлозі і особливо від надмірної привітності пана президента. Широкоплечий Зіберт пояснив мету їхнього приходу:

— Ми просимо вашого втручання, пане президент. Будівництво «Левіафана» майже закінчене. Через два місяці пусковий підйом. Але є люди, які б хотіли зірвати нашу роботу.

— Хто ж ці негідники?

— Асберівці, пане президент.

Старий мільйонер сплеснув руками. Впав у крісло, знеможений від веселого настрою.

— Боже, боже, і ви тієї ж!.. До речі, чого ж ви стоїте панове? Прошу вас милостиво, сідайте, почувайте себе, як удома… Принаймні як на заводі… Так от, про асберівців. Все це дурниці. АСБР — спортивна організація. Вона не має ніякого відношення до спорудження нашого корабля. І взагалі ми живемо в країні, де закон і влада захищають наші недоторканні права. Завод належить компанії, яку очолюю я і інші чесні акціонери. Здається, й ви, пане Зіберт, акціонер?

— Так, у мене є десять акцій, — знітився статечний робітник.

— От бачите, ви теж свого роду маленький капіталіст.

— Ви даремно жартуєте, пане президент, — посуворішав Зіберт. — За десять років мої десять акцій принесли мені всього-на-всього двісті п'ятдесят марок прибутку. Але, зрештою, йдеться не про це. Ми хочемо переконати вас, пане президент, що ситуація на заводі серйозна, навіть небезпечна. Маю повноваження говорити з вами як голова не тільки заводського, але й міського відділення «Акції Друзів миру», від імені ста сорока п'яти тисяч членів, які гуртуються навколо комітету.

— Ста сорока п'яти тисяч! — ніби вжалений, сіпнувся у кріслі Вальтер Кірхенбом. Видно, ця цифра не на жарт вразила його. Маленькі очиці старого втратили сміхотливий блиск, пергаментна шкіра на обличчі натягнулася. — І що ж ви хочете сказати мені «від імені ста сорока п'яти тисяч Друзів миру»? — Голос президента забринів погрозою. — Може, ви прийшли з якимось ультиматумом?

— Ні, пане президент, ми не прийшли погрожувати нам. Ми знаємо, що ви зацікавлені в будівництві «Левіафана». Ви маєте контракт із ООН, Міжнародним банком. Дуже солідний контракт, пане президент…

— Так.

— Але цей контракт під загрозою. Якщо АСБР зірве будівництво корабля, чотириста тисяч робітників нашої компанії і Лілієнфельда втратять роботу.

— Корабель буде збудовано, панове, — з гідністю і ніби і якоюсь затамованою іронією відкарбував Кірхенбом. Піднявся з крісла, маленький, наїжачений, глянув багатозначно на двері. — Фірма укладає контракти для того, щоб їх виконувати. Контракт над усе!

Аудієнцію закінчено.

Члени комітету нічого не добилися, крім туманної обіцянки, що завод працюватиме.

І враз молодий Блютнагель не втримався.

— Пане президент, ви нічого не знаєте… пан Густав… має недобрих друзів…

Ріденькі брови на обличчі Вальтера Кірхенбома вражено полізли вгору. Пан Густав? Від кого він це чує? Якесь руде, миршаве щеня наважується кидати йому донори за сина. Подив, зневага опанували Вальтером Кірхенбомом. Здавалося, ще мить, і він виллє на голову юнака зливу прокльонів, розтопче, знищить його своїм гнівом.

Але хлопчина не розгубився.

— Пане президент, пан Густав майже щодня приїздить на завод із своїми друзями. Вони відверто говорять про те, що корабель буде переобладнано на військове судно. Я не наважився б казати вам цього, але кожного дня, просто набридло, пане президент… один і той же тип товчеться в рубці.

— Це правда, пане президент, — втрутився хтось із гурту робітників. — Штосгауеру. дали надто велику свободу.

Кірхенбом нервово підсіпнувся тілом. Ім'я Штосгауер вдарило його по нервах, викликало в пам'яті задавнені спогади. Від того імені повіяло чимось зловісним, моторошним.

— Що ж він робить, Штосгауер? — вдав із себе байдужого старий президент, дивлячись невідривним поглядом в обличчя Блютнагеля.

Хлопець розповів про дивну зацікавленість Штосгауера штурманською рубкою, про те, як він годинами просиджує із інженерами за пультом управління. І пан Густав просиджує. Креслять якісь схеми, сперечаються навіть, немовби хочуть збудувати свій власний корабель, і не все їм до вподоби в конструкції «Левіафана». А Штосгауер хвалився одного разу, що він не боїться ніяких польотів, коли треба — зможе підняти в повітря і наш дирижабль. Дуже прозоро натякав, що йому буде дане право першого підйому. А хіба ж можна пускати його за пульт? Хіба ж пан президент не знає, яка у нього чорна душа?..

Справді, хіба ж президент не знає цього Штосгауера?

Африканська історія раптово спливає перед очима дідугана. Він бачить тривожне обличчя Доуелла. Густав заарештований, має бути суд… Двоє його поплічників, Штосгауер і Зееле, втекли з тюрми, ще більше погіршивши цим становище молодого Кірхенбома. Штосгауер вчинив найтяжчі злочини: він переховував «диявольську машинку», закуповував зброю, підпалював, стріляв… Подестра називає Штосгауера «фанатичним злочинцем» і вимагає його затримання. Якщо Штосгауера не буде видано, заявив Подестра, вся відповідальність впаде на Густава Кірхенбома…

Звичайно, знайти льотчика не вдалося. Не дурний він був добровільно лізти в петлю, захищаючи свого молодого шефа. Тільки чудом Доуелл умовив старого Подестру припинити слідство й випустити Густава. «Чудом», яке коштувало старому президентові триста тисяч марок! І ось цей пройдисвіт знову прибився до їхнього берега. Виходить, Густав усе простив йому, тягне з ним давню дружбу. Ну що ж, він, президент Вальтер Кірхенбом, має довшу пам'ять і не збирається потурати негідникам…

— Дозвольте нам іти, пане президент? — обірвав його думки Зіберт, який давно помітив, що дідуган майже не слухає їх, а ніби марить у напівсні.

— Так… вибачте!.. — похопився Кірхенбом. — Щиро вдячний за розмову. І вам вдячний, юначе… Дуже добре, що ви вболіваєте за корабль. Обіцяю вжити заходів. Можете йти на завод, панове!

Це було вчора. А сьогодні рудий Блютнагель, двадцятидвохрічний Блютнагель, примостився скромненько біля письмового столу в міському комітеті АДМ,