Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

було б вивідати, аби не так обмаль часу і якби не сидіти навпроти цього невігласа: награно елегантно відхилитись від теми; ввічливо зачепити французькі амбіції пана секретаря посла; замріяно зробити екскурс в історію Франції; назвати імена, події, знову імена; Талейран, наприклад, був… Далі кілька загальних фраз, до яких співрозмовник обов'язково прислухався б… А тоді нарешті знову за своє, до професора Мейволда, відомого ученого, у якого багато публікацій… Чи ще точніше: багато-багато рядків… І виникла б ясна асоціація. Кожен досвідчений дипломат сам встановив би бажаний зв'язок, послуговуючись у думках горезвісною фразою Талейрана: «Дайте мені лише єдиний рядок, написаний будь-ким, і я зумію загнати автора на шибеницю!»

Але тут так не вийшло, манівці займали багато часу. Необхідна була ясність, чіткість.

— Книжка поки що не повинна вийти, це ви розумієте?

— Ви говорите від імені свого уряду?

— В його інтересах, безперечно.

— Отже, ви дієте без певного доручення?

— Не наголошуйте на другорядних речах. Аби була ясність: мій уряд, м'яко кажучи, сприйняв би безпринципність ірландської сторони як недружелюбний акт.

— Я схиляюсь перед вашою заповзятістю, однак не можу її зрозуміти. У книжці йдеться…

— Я знаю рукопис…

— Я теж. І я нічого не знайшов, що давало б нам привід перешкоджати його публікації. На чому має базуватися така заборона? Бачу, ви хитаєте головою!

— Я хитаю головою, бо ніхто не вимагає заборони, а лише бажає. Спершу відкладіть друкування. Нам дещо треба уточнити… Якщо наша підозра виявиться безпідставною… Бог свідок: я бажаю книжці великого тиражу. Але цей відрізок часу ви повинні залишити нам. Боже мій, та для цього ж є, мабуть, різні засоби й шляхи. Придумайте щось для друкарні, хай зупинять роботу. Або вигадайте щось. Зацікавте одне із своїх міністерств цим твором, приверніть до нього увагу кількох учених, які прагнуть «допомогти» Мейволду додати фактичний матеріал. Зволікайте, пане Патрік, зволікайте! Нічого іншого ми й не збираємося чинити. Мейволд хоче видати свою книжку одночасно у Дубліні і в Мюнхені. Наше видавництво подбає про несподівані труднощі. Не критичного характеру, ні. Накачайте пана Мейволда похвальбою, розумієте? Про мене, запропонуйте йому написати другий том. Зі спокусливою перспективою видати обидва томи разом. В гарному художньому оформленні, у шкіряній обкладинці, з передмовою міністра… Вам смішно?

— Бо ви не знаєте професора Мейволда! Він — справжній ірландець. І справжній учений. Як кажуть американці: його не можна купити.

— Зате можна переконати! Поясніть йому, що видання його книжки зараз завдасть шкоди вашій батьківщині.

— Це ви так думаєте. А як я переконаю Мейволда, якщо сам у цьому не переконаний? Ви вперто відмовляєтесь назвати першопричину вашого завдання. Які саме твердження в книжці викликають ваше невдоволення? Мейволд зображує долю майже двох десятків ірландців, які, незважаючи на нейтралітет Ірландії в останній війні (дуже вигідний, як ви знаєте, нейтралітет для Німеччини), були безпосередньо втягнуті у воєнні події. Одна частина боролася проти Гітлера, друга — за нього. Одні зі зброєю в руках, другі — на цивільних посадах. Вас цікавить хтось із цих людей? Гадаю, що так. Отже — хто? Може, ми справді умовили б професора Мейволда змінити або хоча б вилучити те чи інше місце. Принаймні можна спробувати. А без конкретних пропозицій…

Гегеман одразу перебив його:

— Я не уповноважений обговорювати з вами цю справу детально, — сказав він.

Відповідь його була рішуча й однозначна, наче інакшою вона й не могла бути. Однак насправді він дуже добре зважив усі «за» і «проти» такої пропозиції, яка, звичайно, не була для нього несподіваною. На жаль, зробив це сам-один. Поряд не було нікого, кому б він міг довіритись. Навіть доктора Шарфа із Федеральної розвідувальної служби. Той знав дещо лише в загальних рисах, і це було добре. Те, що викрив професор Мейволд і хотів опублікувати у своїй книжці, що справді приховувалося у розділі, пов'язаному з долею Стюарта Джеймса О'Дейвена, знав, по суті, лише він, Арнольд Гегеман. Тільки йому були відомі ті страшні наслідки, до яких привела б така публікація, — не лише для ФРН і деяких її представників, але насамперед для нього самого. Тому й оте рішуче «ні».

— Так, — сказав містер. Патрік, — тоді я нічим не можу зарадити. Ви, звичайно, можете звернутися в інші інстанції. Вищі або, власне кажучи, просто інші. Німецький дух винахідливий, чи не так? Якби я зміг для вас щось зробити, то зробив би це з великим задоволенням, пане раднику міністерства. Авжеж, із великим задоволенням.

Гегеман підвівся. Уклонився лише символічно. Містер Патрік провів його до дверей. Секретарка в приймальні подала йому капелюх і пальто. Патрік заговорив про погоду. Завів дешеву розмову, яку підхопив Гегеман.

— Ваша правда. Два роки тому стояла прекрасна осінь. Пам'ятаю, тоді були…

Ввічлива посмішка як вияв задоволення від того, що знайдено спільну тему для розмови. Доктор Гегеман натяг рукавички. Не поспішаючи, повагом і старанно. Правда, не так, як тоді, коли б йому хотілося продовжити це прощання. Втім, він гадав, що й таким чином зможе продемонструвати витримку людини, яка гідно справляється з випадковими невдачами. Зробити це йому вдалося відносно легко. Він сприйняв невдачу мовчки й примирився. Це виховувало волю. Невдача або нещастя може спіткати кожного. Але з гідністю вийти з такого становища — то вже справжнє уміння жити.

На закінчення — короткий погляд на містера Патріка. Один одному на кілька секунд пильно глянули в очі, холодно, але не оголошуючи бою. Радник міністерства був дуже ретельним у виборі своїх противників. Відповідно до рангу, так би мовити. А цей секретар посла був нижчий від його рівня.

5

Прізвище чоловічка було Пабст, Отто Пабст. Скидався він на сивого, як голуб, дідка з вінком ріденького волосся на голові й тремтливим голосом. Голос той звучав надривно, примарно, у всій його постаті, здавалося, теж було щось від привиду: маленький і миршавий, з глибоко посадженими очицями, запалими щоками й зморшками на шкірі, з тоненькими безбарвними губами й худим кощавим тілом.