Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Можливо, дукиня Ґермантська назавтра з посмішкою відгукуватиметься про дещо химерувату фризуру, яку зробила собі принцеса, але, звісно, хвалитиме її і заявить, що вона була чудово зачісана; а принцеса, на чий смак її кузина одягалася холоднувато, сухувато, трохи «кравцювато», все ж убачатиме в цій суворості урочу витворність. Зрештою гармонія у їхніх стосунках і загальний напрям їхнього виховання згладжували контрасти не лише у строях, а й у поводженні. В тих невидимих магнітних лініях, напнутих між ними вишуканістю манер, вигасала природна принцесина експансивність, натомість дукинина одвертість у полі їхнього тяжіння робилася стриманішою, сповнювалася солодкости й шарму. Як у п’єсі, граній зараз на кону, для того, щоб зрозуміти, якою щирою поезією наповнювала Берма свою гру, досить було б довірити її ролю, яку лише вона могла грати, будь-якій іншій виконавиці, так глядач, підвівши очі до двох лож балкону, зауважив би, що фризура баронеси Мор’єнваль, у якій та бачила подібність до туалету принцеси Ґермантської, свідчила лише про її ексцентричність, претензійність і несмак, а вперті й дорогі потуги маркізи де Камбремер наслідувати в туалетах і шикові дукиню Ґермантську надавали їй подоби провінційної пансіонерки, прямої, як тичка, сухої і кощавої, з катафалковим плюмажем, увіткнутим у волосся сторчма на дротині. Може, їй не було місця в Цій залі, де тільки найпишніші жінки сезону сиділи в ложах (навіть на горішніх ярусах, ложі яких знизу видавалися великими кошиками, обсадженими людськими квітами і прив’язаними до стелі червоними оксамитовими стрічками) і творили ефемерну панораму, яку смерті, скандали, хвороби, звади могли в будь-який час змінити і яку в цю хвилю закріпили увага, спека, запаморочення голови, кур, елегантність і нуда, закріпили в цю вічну і трагічну мить несвідомого чекання і спокійного заціпеніння, схожу на мить, що передує вибухові бомби чи першого полум’я пожару.
Маркіза де Камбремер опинилася тут тому, що принцеса Пармська, вільна від снобізму, як більшість титулованих осіб, зате катована гординею і жадою чинити добро (жада ця в ній дорівнювала любові до того, що вона вважала за Мистецтво), відступила кілька лож таким особам, як маркіза де Камбремер, особам не належним до великопанського світу, але пов’язаним із принцесою філантропічною діяльністю. Маркіза де Камбремер не спускала з очей дукині та принцеси Ґермантських, анітрохи при цьому не бентежачись: власне, з ними вона була незнайома, тож їм і на думку не спадало, що вона домагається чоломбиття. А проте вона ось уже десять років завзято допоминалася свого: бувати у цих великих пань. І ось, за її підрахунками, вона мала добитися своєї мети уже через п’ять років. Проте вона заслабла на одну з тих недуг, якої не відперти, а що була бита в медицині і знала про свою приреченість, то боялася не дожити до тої пори. Того вечора вона була принаймні щаслива, що всі незнайомі дами бачать коло неї їхнього друга, молодого маркіза де Босержана, брата пані д’Анжанкур, який мав вступ до обидвох кіл і коли обертався в товаристві жінок не вищого світу, то ті з марнославства любили зводити це на очі жінок вищого. Він сидів позаду маркізи де Камбремер, у кріслі, поставленому бокаса, аби зручно було лорнетувати інші ложі. Він знав тут усіх; уклоняючись, напрочуд елегантно вигинав свій тонкий стан, похиляв ху-паву голову з ясним чубом і, підводячи своє випростане тіло, усміхався блакитними очима, поштиво і воднораз невимушено, надзвичайно точно гравіюючи у ромбоїдальній рамі ложі, куди його вписано, старовинну ритовину із зображенням пихатого і запобігливого панка. Він часто ходив до театру на запрошення маркізи де Камбремер; у залі для глядачів і на роз’їзді, у вестибюлі йому ставало духу триматися її, хоча їх оточувало ціле гроно блискучіших його приятельок, до яких він уникав озиватися, щоб не пантеличити їх, ніби був у підозрілому товаристві. Якщо тоді проходила принцеса Ґермантська, гожа і легка, як Діана, тягнучи за собою запаморочливе манто, повертаючи до себе всі голови і приковуючи всі погляди (погляд маркізи де Камбремер дужче, ніж будь-який інший), маркіз де Босержан удавав, ніби щирує зі своєю сусідкою, отож на приязну і сліпучу принцесину усмішку відповідав скуто і силувано, з добропристойною стриманістю і милосердним холодом людини, ґречність якої може в цю мить бути обтяжливою.
Навіть якби маркіза де Камбремер не відала, що бенуар належить принцесі, вона здогадалася б і так, що дукиня Ґермантська її гостя, з загостреної цікавости до того, що відбувається на кону та в залі для глядачів, яку виявляла дукиня з люб’язносте до господині.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.