Читати книгу - "Елізіум"

Голова жінки залишилася в руках помічника ката.

Крик тривав.

Хтось її заткне?

Ліза затулила вуха.

Помічник передав голову катові, й той, підійшовши до краю ешафота, високо підняв її над натовпом.

Великі

Краплі

Крові.

Падають

На ешафот.

Це чомусь уразило Лізу сильніше, аніж фонтан крові з перетятої шиї. Кат почекав, аж поки кров стече, і помічники приготували місце для чоловіка. Той увесь час невідривно дивився на Лізу. Здавалося, смерть дружини не схвилювала його зовсім. Чоловіка підвели і прив’язали до дошки. Коли лезо впало вдруге, натовп різко видихнув. Ритуал повторився. Люди ще трохи постояли, хто мовчки, хто — обговорюючи деталі, й розбрелися вусебіч, переважно по барах. Роберт майже силоміць змусив Лізу піти.

Ліза сиділа при столі, обхопивши голову руками. Думати забракло сил, вона скам’яніла. Роберт терпляче чекав, проте зрозумівши, що такий її стан протримається довго, силоміць залив у неї склянку спиртного. Ліза запалила. А коли цигарка дотліла, рушила до дверей. Роберт поспостерігав, як вона виходить, швиденько розрахувався й кинувся навздогін.

Довго йшли по шурхітливому листю, не звертаючи уваги ані один на одного, ані на дорогу — сховалися, наче в оберемок зів’ялого листя, у власні думки. Тільки в центрі міста Роберт наважився порушити мовчання:

— Я не думав, що це вразить тебе настільки.

Ліза не витримала:

— А мене «це» не вразило. Не це вразило.

— Що? — здивувався Роберт.

— Слухай, — Лізу охопив несподіваний напад гніву, — наша історія скінчилася, тому залиш мене поки не пізно. Поки тебе це не завело туди, звідкіля вороття немає.

Роберт узяв її за руку і, пильно дивлячись у вічі, сказав:

— Не хочу повертатися. Нікуди мені повертатися. Одразу зрозумів, ще в день нашої зустрічі — я з тобою, хоч би куди це мене завело.

Ліза стояла немов громом прибита:

— Не можу взяти тебе з собою. Даруй, казочка скінчилася. Туди не пускають таких, як ти. Живи, поки можеш. Споглядай чужу смерть. Це ж весело. Радій. Усе, забирайся.

Й пішла собі геть. Роберт лишився.

Якийсь час безцільно блукала вулицями, не уявляючи, що робити далі, й намагаючись не думати. Проте довго стримувати потік думок не вдалося. Лишалося ще півтора дні. До того, як прийдуть по неї. Далі — невідомість. Утім, чому невідомість? Усе доволі зрозуміло. Така визначеність, аж ноги підгинаються. Вона стала пригадувати, що саме слідчий говорив їй про подальшу її долю. Але розворушити пам’ять не вдавалося. Скільки ще часу? Часу до безпосереднього моменту, коли… Захотілося розсміятися. Не уявляла, що робитиме ці півтора дні свободи, нащо думати про інше? І так надмір часу. Додаткові тортури.

Вирішила востаннє прогулятися містом, відвідати улюблені місця, спробувати зібратися з думками й віднайти сили. Тепер вони їй знадобляться. Вкрай знадобляться.

Усміхнений чоловік. Що зігрівало його останньої миті? Обличчя жінки. Перелякане. Мокре від поту. Червоне від крику.

Два різні фінали. Чи зможе вона всміхатися? Примусить себе не дивитися на страшне лезо, зашморг, абощо, на ката, його помічників? Не кричати від жаху, не вириватися? Врешті-решт, не знепритомніти, не обмочитися від страху?

Може, цей чоловік мав любов чи ідею якусь — те, в що свято вірив, заради чого помирати було не жаль. Вона не мала нічого. Відчула себе оголеною. Абсолютно. Отже, по-зрадницьки тремтітимуть коліна й руки. Отже, кричатиме й вириватиметься, безтямна від страху.

Ну, й нехай. Урешті-решт, природно. Для того й існують охоронці, помічники ката, кат. Щоб дотягнути людину (або не людину) до ешафота, колоди, зашморгу. Допомогти слушної миті. Зрештою, на неї не витріщатиметься жадібний до крику натовп, катові не звикати — не всі дозволяють вбити себе, мов слухняні вівці. Її крику ніхто не чутиме. А ті, хто чутиме, давно звикли. Раптом уявила охоронців, які тягнуть її до шибениці. Вона крутить головою, катові, нарешті, вдається схопити її за волосся, а другою рукою затягти зашморг. Чи зав’яжуть очі? Спитають про останнє бажання? Обіцяли лояльність. Тепер вона добре розуміла слова дрібного інквізитора стосовно кваліфікованого ката. Але ж той кат теж був досвідченим. Він зумисне перемістив зашморг, щоб глядача потішити. А якщо не зашморг? Її силоміць тягнуть до апарату для відрубування голів, кладуть на дошку, опускають ошийник, потім лезо. Напевно, минає вічність.

Доки

воно

впаде.

Лізу другий вид страти чомусь лякав значно більше. Але ж це швидко. Думка про те, що лезо відсікає тобі голову, жахала. Очікування, поки воно впаде, передчуття всієї процедури, гадка, що через хвилину, мить метал розітне спершу тканини шиї, відтак м’язи, хребет, розділяючи тіло на дві частини, була нестерпною. Вже краще зашморг, що ламає хребці, стягує шию. Або щось інше? Способів задосить, хоча насправді не так їх і багато. Знову пригадала дівчину, яка довго задихалася в зашморзі. Хіба вона не надала б перевагу миттєвому відсіканню голови замість усіх цих мук браку повітря, судом, висолопленого язика? Хоча, хіба відрубана голова виглядає естетичніше? Що б обрала вона, якби запропонували вибір? Можливо, милосердя Інквізиції продовжиться до такої міри? Спробувала пожонглювати страшними думками. Все одно не відсікання голови. Адже кат у них кваліфікований, їй обіцяли, а значить, зуміє не подовжувати мук. Та й навіщо це йому? Їй пообіцяли, що з її смерті цирку не влаштовуватимуть.

Посутеніло й стало холодно. Вирішила повернутися додому. Все рівно вона вже не відчувала міста, не могла прощатися з ним, та й бажання не мала. Місто було чимось матеріальним, а матеріальне почало втрачати для неї значущість. Надто впадало в око, надто било контрастом. У неї відберуть