Читати книгу - "Елізіум"

Скошеного леза. Над. Натюрмортом.

Усе.

Так просто. Внизу — майже лікарняне ліжко. Ремені. Замість подушки — дерев’яна колода з заглибиною для шиї, верхня половина відкинута. Майже мирна картина — лікарняне ліжко чекає на пацієнта. Тільки. Царина не терапії. А. Анатомії. Хтозна, можливо, це твоє найближче майбутнє?

Опік страху.

Це швидко, швидко, миттєво.

Варварське лезо допоки мирно висить у хмарах, гарантуючи неминучу смерть.

Пройшла. Крізь натовп. Піднялася. Сходинками. Підійшла. До дошки. Поволі. Опустилась. Лягла. Горілиць.

Щось таке заспокійливе в танці світла осіннього сонця на лезі. Сонце з відчуттям усеохопної любові освітлює ешафот і натовп. Так само, як і все інше. Живе. Та. Не живе. Сонце милосердне. Їй майже добре. Спокійно. Як дитині. У колисці.

Лезо. Серед хмар і сонця. Вже не лякає. Воно — лише частина. Безтурботного неба.

От воно, життя. Такого дня помирати гарно. Напевно. У неї сонця не буде. Хоча. Хто знає? Хтось знав.

Але не вона.

Роберт штурхнув її. Йому набридло дивитися на її заціпеніння. Вона вже й справді жалкувала, що не може зійти на поміст і розглянути гільйотину зблизька. Вона була до цього майже готовою. Це видається надто простим — підставити шию під ніж, померти за мить.

Не чекати завтрашнього дня, коли по неї прийдуть, щоб відвести туди, куди йти не хочеться.

Нудота підступила до горла. Знову. Страх і невідомість на одній шальці терезів, на другій переверненим знаком рівності машина з лезом — визначеність. Не її — чужа. Втім, ще встигнеш спробувати. Тобі нададуть можливість зійти на ешафот. Цього в тебе ніхто не відбере. Можливо, там стоятиме така сама машина для відокремлення (просте, майже красиве слово) голови (паскудне поєднання, проте звучання все ще доволі мелодійне).

Вона нарешті усвідомила, що саме змінилося. Тоді, першого разу, вона, як і більшість присутніх, була глядачем. Знаходилася по той бік ешафоту. В глядацькій залі зі зручними, обтягнутими червоним оксамитом кріслами, де так легко засуджувати, сміятися, співпереживати.

Адже не ти на сцені.

Не ти

на сцені.

З тобою — нічого не трапиться.

Це не насправді.

«Смерть — вона з іншими тільки буває», згадалося. Страта, вона також «з іншими тільки буває», — додала вона. Але навіть тепер, нарешті усвідомивши, що чекає на неї, розуміла — все одно вона глядач. І неможливо підготуватися.

Уже зібралася було піти, але сил забракло. Це безумство. Ні до чого вона не підготується. Тільки страх свій помножить. Не визначеність перед нею, а зачинені двері, за якими, наче у чорній скриньці, може виявитися будь-що. Мусила запитати.

Мусила перебороти страх і спитати.

Хоча чиновник міг не знати. Подробиць.

Барабанний дріб

перетнув

потік

думок.

Роберт уже й спроб не робив привести її до тями.

Ешафот. Молода пара. Світлокоса жінка. У білій сорочці. До п’ят. Чоловік. Темноволосий. У білій сорочці. На випуск. Брюки — темні.

Обох попід руки тримали помічники ката. Мабуть, для більшої театральності, за ними на ешафот занесли два дерев’яні ящики, один з яких поставили біля самої гільйотини, інший — трохи осторонь.

Засуджені один на одного не дивилися. Дивно. Адже. Вони. Чоловік і дружина. Прислухалася.

Те,

на що спершу не звернула уваги.

Порівнювати було ні з чим.

Як і у випадку з Анною Дайсон, на ешафоті, безумовно, стояли «прокляті». Ініційовані. Це теж не викликало сумнівів. Але була ще одна спільна для всіх риса, яка й схвилювала Лізу.

Вони — не просто слабкі

а дуже, дуже слабкі.

Майже люди.

Корову зурочити ще здатні, але щоб більше…

Нащо таких убивати?

За що?

Ця думка не полишала її ще довго.

Жінка закричала й стала вириватися. Натовп відчув: видовище набуває драматичного забарвлення, і втупився в поміст із подвоєним захватом. Чоловік жодним чином не зреагував на крики. Натомість став пильно вивчати юрбу. Наче прагнув когось знайти. Лізу охопило дивне відчуття чогось раніше вже баченого.

Вона знала.

Він. Шукає. У натовпі. Її.

Мабуть, проклятий відчув, що до нього «прислухалися», і відреагував на «свого». Навіть гірше, він… став усміхатися. Натовп явно чекав іншого. Більшість поглядів перекинулися на чоловіка. Істерикою жінки вже ніхто не переймався. У натовпі розгорілися бурхливі дискусії, проте дійшли згоди на тому, що чоловік збожеволів.

Але. Ліза знала. Це не так. Він усміхався до неї.

Її пересмикнуло.

Ні!!!

Не треба.

Блискавка.

Удар.

Опік.

Спробувала всміхнутися у відповідь.

Відповідь вийшла жалюгідною, непереконливою, проте до усмішки на обличчі чоловіка додалося обожнювання. Ліза вперше відчула сором за страх. Вона спробує не боятися. Задля нього. Заради. Його посмішки.

Катові набридли крики, й він подав знак помічникам.

Ті потягли жінку до гільйотини.

Підняли дошку.

Прив’язали жертву.

Різким рухом опустили.

Один із них підійшов з іншого боку, схопив жінку за довге волосся й потягнув, примушуючи витягнути шию.

Інший опустив верхню половину ошийника.

Лезо різко впало.