Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

про можливість переважного застосування засад добросовісності, справедливості та розумності перед конкретними нормативними положеннями необхідно впевнитись у тому, що у відповідній частині ці засади мають виконувати функцію нормативного регулятора, а не є декларацією. Це — дуже складне завдання. До того ж і межа між нормативним регулятором і декларацією не є постійною: поступово вона змінюється на користь першої з названих двох складових. Тому суд може не застосовувати конкретні законодавчі положення, що суперечать засадам добросовісності, справедливості та розумності, лише тоді, коли суперечність конкретних положень названим засадам є очевидною. Якщо суддя відчуває, що судове рішення, яке він має прийняти на підставі конкретних нормативних положень, суперечить природі людини, якій Бог дав розум і моральні почуття, він у силу засад добросовісності, справедливості та розумності повинен відійти від конкретних положень цивільного законодавства та застосувати ці засади як нормативний регулятор у порядку аналогії права.

Але відступаючи від конкретних нормативних положень на користь принципів добросовісності, справедливості та розумності, суб'єкт правозастосування повинен бути вкрай обережним. Не можна допустити, щоб такі відступлення були масовими. І кожне таке відступлення має бути ретельно мотивованим.

5. Засади добросовісності, справедливості та розумності є універсальними. Вони надають системі права єдності і виключають необхідність на стадії правозастосування вести пошук текстуально не закріплених у Цивільному кодексі основних засад. В усіх випадках, коли в актах цивільного законодавства вживаються оціночні поняття, їх зміст має визначатись за допомогою засад добросовісності, справедливості та розумності. В усіх випадках, коли закон надає суду право вирішити питання про права та обов'язки учасників цивільних правовідносин, але не встановлює, як це повинно бути зроблено, застосовуються засади добросовісності, справедливості та розумності.

6. Нормативно закріплені засади добросовісності, справедливості та розумності виключають необхідність у використанні таких нормативних регуляторів, які виходять за межі чинного цивільного законодавства. Законодавче закріплення цих засад усунуло будь-яку невідповідність між позитивним та природнім правом, бо ідеї природного права тепер інтегровані в позитивне право.

Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).

Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

1. Неважко помітити, що ст. 4 ЦК підходить до джерел цивільного права із суто позитивістських позицій. Це і зрозуміло, оскільки позитивістський підхід передумовлений заголовком цієї статті. Але ж і в інших статтях Цивільного кодексу не йдеться про співвідношення позитивного права, що формулюється в актах цивільного законодавства, та природнього права. Тим часом, це питання постало на практиці як досить гостре. Зокрема, політичні діячі і науковці інколи зазначають у відповідних випадках на те, що суддя зобов'язаний вийти за межі букви закону і фактів, що встановлені у справі, з метою досягнення справедливості судового рішення. Автори високо цінують саму постановку цього питання, оскільки вона має фундаментальне значення для формування правової системи України в цілому. Якщо у країні з багатим позитивним правовим досвідом (мається на увазі Франція) одні судді визнають, що вони спочатку знаходять справедливе рішення справи, а потім шукають йому нормативне обгрунтування, а інші це з обуренням відхиляють як ганебну практику (див. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отношения, 1999 — С. 91), то у нас ці питання до останнього часу не ставились взагалі. Проте на цей час ця проблема постає як така, що суттєво впливає на практику вирішення цивільно-правових спорів. Питання про безпосереднє застосування природнього права при вирішенні судових справ не може вирішуватись абстрактно, тобто у відриві від змісту чинної Конституції України [1] та законів. Зміст Конституції і Цивільного кодексу дає підставу для наступних висновків: 1) природне право безпосередньо включене в систему позитивного права в Україні частиною першою ст. 8 Конституції, яка закріплює принцип верховенства права. Тільки після закріплення цього принципу у ст. 8 Конституції йдеться про найвищу юридичну силу Конституції; 2) норми природнього права закріплюються в більш конкретних положеннях Конституції, зокрема, у ст. 3, яка визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність найвищими соціальними цінностями; 3) закріплення в Конституції найважливіших ідей природнього права, закріплення їх в інших законах, зокрема, в п. 6 ст. 3 ЦК, виключають необхідність прямого застосування норм природничого права без посилання на норми позитивного права.

Навіть Європейський Суд з прав людини при тлумаченні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] верховенство права і правомірність тлумачить як відповідність певних дій змісту Конвенції, тобто визнає нормативний фактор, не допускає оцінки внутрішнього законодавства, міжнародних актів та за обставин справ безпосередньо на предмет їх відповідності ідеям справедливості та іншим фундаментальним принципам будь-якої демократичної держави.

2. Останнього часу серед науковців, в тому числі і тих, які суміщують теоретичні дослідження з практичною роботою у сфері правозастосування, стало помітним прагнення до перегляду того понятійного