Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

ми послали з усіх ніг по акушерку і знесли зі слугою з горища старе родильне крісло, яке колись приїхало сюди з Калле-де-Десенґаньо, після чого з очевидної причини його так ніколи й не забрали на Калле-де-Вальверде, і в якому з’явився на світ я, а також шестеро моїх братів і сестер, пожертих згодом ненаситним часом.

Я сидів у бібліотеці, впираючись ногами в заслінку коминка, й упіймав себе на тому, що слухаю крики Ґумерсінди з певним задоволенням — я аж засоромився від цієї думки й одразу знову взявся за читання, але це було неможливо. Ні галас, ні гонитва думок не дозволили б мені й далі спокійно читати — зрештою, за якусь мить прибігла служниця з криком: «Мій пане, син, син, у вас народився син!», а я зірвався на рівні, перевернувши стільця, й помчав нагору. «Син, — крикнув я, — покажіть мені сина!» Акушерка подала мені згорток, маленький вузлик, у якому лежала дитина, як дві краплі води схожа не на мене, а на мого батька.

«Він навдивовижу подібний до дідуся, — промовив я серйозним голосом, багатозначно, аж Ґумерсінда розплющила одне око, — цікаво, цікаво…» — «Та де там цікаво, — протестує одразу акушерка, поправляючи подушки дитині й матері, — діти завжди більше схожі на дідусів і бабусь, ніж на батьків. Це завжди видно, ну, хіба що можна підгуляти на стороні (вона голосно засміялася, роблячи вбік якийсь непристойний жест, якого я точно не побачив). Я приймала такі пологи, ох, приймала. Ви, пане, мусите радіти, що бачите схожість на родичів, бо схожість, хоч би й на діда, — це завжди ґарантія того, що малий плоть від плоті, кров від крові».

Але мене це аж ніяк не заспокоїло.

розповідає Франсиско

Не знаю, просто не можу збагнути: як можна було бути аж настільки байдужим до народження свого первородного сина? Я в день народження мого Антоніо спочатку танцював від радості на вулицях, а потім так напився, що два дні не приходив додому, бо не мав сил у ногах. А цей — як холодна риба: ввійшов, запитав, чому дитина не схожа на нього, і вийшов.

А хіба ж можна було не помилуватися цими чорними очками, цими маленькими пальчиками, ніжками, як маленькі перлинки? Я зм’якнув, як масло. Вже того дня, коли, спізнившись, прибіг на Калле-де-лос-Рейес і, перестрибуючи через дві сходинки, як молодик, піднявся на другий поверх, я знав, що у світ прийшла маленька людина, яку я полюбив не менше за власного сина.

Коли ж виходив зі спальні Ґумерсінди, побачив Хав’єра, який потемки сидить у бібліотеці (вже сутеніло і тіні ставали густими), немовби його спіткала не радість, а трагедія. Я став на порозі й дивився на нього, а він дивився у вікно — я навіть хотів увійти і щось йому сказати, але не знав, що. Як важко зрозуміти власних дітей.

IX
розповідає Хав’єр

І сталось: я заходжу до кімнати й бачу їх обох сплячими — його старе, обвисле тут і там тіло, відкрите, бо саме середина дня, повітря застояне, і тільки тонкі смушки світла, що проходять через віконницю, шинкують широкі кошлаті груди дебелого бугая зі скуйовдженими чорно-сивими кудлами, м’які, тістоподібні; п’яний Ной, у якого на совісті щось більше, ніж винайдення вина. І її — малу, худорляву, із золотавою шкірою, що лежить біля нього, немовби випадково там упала, випадково гола — вона зачепилася однією ногою, намагаючись поправити ікону над ліжком, і перевернулася, зомлівши, а тепер лежить скулена під його лівою пахвою, а смужка світла, яка прорізує його груди, тягнеться далі, через її щоку, і сягає похиленої шиї, де освітлює невеличку армаду крапельок поту; вони лежать майже окремо, та все ж разом, із постіллю збитою в ногах ліжка, і торкаються лише колінами: малим дівчачим колінцем, видовженим, мов у коня, як на таку маленьку ніжку, і великим вузлуватим коліном, яке зі своїм близнюком носить це потужне, приземкувате тіло, здатне за один день застрелити кілька птахів і зайців, зжерти чотири великі порції, запити квартою гарячого шоколаду, намалювати півпортрета, зробити з десяток рисунків і ще обмацати друге тіло, що відрізняється від його власного системою входів і виходів; принаймні одне на добу.

Тому я хапаю те, що маю напохваті. Ніж, пістолет, рапіру. Щоразу щось інше. І водномить вирішую: перерізати горлянки, спочатку одному, потім другому, так, що вони прокинуться, харкаючи, бризкаючи навсібіч густою, липкою кров’ю; почнуть хапатися за шиї, намагаючись зупинити цю річку, але її неможливо зупинити, і вони дивитимуться, прокинувшись, то на мене, то одне на одного, перелякані, щоразу більше слабнучи, поки не зваляться на те саме місце, де вони лежали в огидному гріху; або ні, ні, одне повернеться до ліжка, а друге, наприклад, вона, нехай ще вийде з постелі, нехай виборсається, покладе одну ногу на паркет, простягне руку до мене — чи то проклинаючи, чи то просячи вибачення, і лише тоді впаде на землю з гучним ударом. Або рапіра — гостре вістря в саме серце. Теж багато крові, зате можна порозмовляти; навіть якщо хтось і сильний, а деякі на силу не нарікають, можна кинутись до вікна і кричати: «Убивають, допоможіть, убивають, власний син підняв на мене батьковбивчу руку». З рапірою, слід додати; однією рукою я би нічого не вдіяв. І, врешті-решт, пістолет — принаймні тут точно буде без крику; погано, що я кепсько стріляю, і вже бачу, як драма перетворюється на фарс: куля в головах ліжка, вистрибування з постелі з чимось, що теліпається між ногами, затуляння стільцем, кидання схопленою зі столика мискою, наступна куля, що влучає в якесь дурне місце, у передпліччя, вухо, палець ноги, виснажливе добивання, слуги, що прибігають знизу й гамселять у зачинені на ключ двері, витягнута з ліжка мама, що саме проводила там свою надзвичайно порядну сієсту. Ні, цього мені не було потрібно, я вибирав безпосередність ножа або рапіри.

Я уявляв це собі сотні разів. Снідаючи