Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

і доволі схожий на мене в молоді роки — і свекра: старого дідугана, глухого, спрацьованого, який уже давно закинув одяг majo і радість випивання до ранку в місті, але досі мав у собі дещо, що змушувало жінок мокріти між ногами. Нема чого критись; я знав, що подобаюся їй, хоч усе це було, певна річ, цілковито невинним, я ніколи б не наважився порушити божі та людські закони заради якогось мацання.

Мені було жаль, по-простому, по-людськи цієї молодесенької сімнадцятирічної дівчини, майже дитини, зачиненої на цілий день у великому будинку, без розваг, зате з буркітливим чоловіком. «Слухай, — казав я йому, іноді навіть у її присутності, щоб його присоромити, — на що це схоже, щоб свекор виявляв більше ніжності до невістки, ніж чоловік до дружини». А він тільки відповідав безглуздим: «Авжеж, на що це схоже?» — і виходив набурмосений. «Закінчиться тим, що твій первісток буде більш подібним до діда, ніж до батька». А він знову бундючився і виходив. Я робив, що міг, аби їй полегшити життя. Від щирого серця. Але я збрехав би, якби сказав, що не приносило мені втіхи відчуття, що якби я захотів, вона б за п’ятнадцять хвилин була моєю. Щойно я заходив, а вона вже вся сяйлива, уже питає: «Що вам принести, тату?», «Чим вас, тату, пригостити?», вже то з шоколадом біжить, то з підігрітим обідом, якщо я зголоднів за роботою; вона ніколи не кличе служницю, завжди все сама приносить. Хоч до рани прикладай — скарб, а не дівчина. А поруч мій син Хав’єр, такий розтелепа, що й соромно сказати. Та лихо не без добра, бо, врешті-решт, він принаймні змайстрував їй дитину: у неї спух живіт, вона стала капризна, як то вагітні, й ще гарніша. «Ого, — кажу я, — старі баби у Фуендетодосі казали, що як вагітна гарнішає, то носить хлопчика, а як марніє, то дівчинку. Я роблю з цього висновок, що ти подаруєш мені онука, а не онучку!» А вона лише несміливо посміхається — ех, яка солоденька!

розповідає Хав’єр

Відколи вона завагітніла, батько з’являвся в нас не щодня, а двічі на день — диво-дивина, що він мав ще час на малювання чого-небудь. Він навіть іноді в нас мешкав, мати так само. Вони отримали собі постійні спальні — кожне окрему, в іншій кімнаті він розіклав мольберти, привіз паки полотна, підрамники, слоїки з пігментами та фарбами — відтоді про жодну нашу самостійність уже й мови бути не могло. Все для того, аби грітись у нашому теплі. Він запобігав, підлещувався, туркотів — і ще більше показував мені, що я йому лише заважаю.

Тільки тоді я почав розуміти його жарти, мовляв, онук точно вдасться скоріш у діда, ніж у батька, ту його нестерпну впевненість, бундючність, ніжність, із якою він клав руку на живіт Ґумерсінди. Скільки разів траплялося, що коли він приходив до нас із візитом, я одразу ж знаходив собі якісь заняття в місті, хапав на льоту капелюха та зникав за порогом? І раптом я зрозумів: чи мало він мав нагод накласти на неї лапу, використати всю свою силу переконання, штучки, випробувані багаторазово на натурницях і герцогинях, міщанках і селянках? Отих жартів, тих поглядів, коліна, встромленого між стегна?

І ця страшна правда раптом уторувала собі шлях до самої середини мого серця, як мушкетна куля, що проходить крізь м’якуш кавуна, як гвинт залізних черевиків, що заглиблювався у стопу допитуваного. Я інакше дивився на кожен його жест, на кожен її погляд, щовечора я дратувався, чому ж вона ще не хоче йти спати і слухає його бридню про бої биків, звичаї монархів і дивацтва герцогині Альба — справа тут лише в люб’язності чи, може, в чомусь більшому? У зв’язку, в спільній любовній змові?

Але кому можна довірити такі підозри? Навіть собі самому важко, а що вже казати про інших. Хіба що прибережному очерету, каменю, ложці. Терплячим предметам. Тож я ходив по дому, з кімнати до кімнати, і не міг знайти собі місця; бувало, що я півпошепки промовляв до книжок і до табуретів, до подушок і до підсвічника. Хотів піти до сповідника — але хіба можна сповідатись у чужих гріхах? Щонайбільше в несправедливості власних підозр. Але ж я не знав, несправедливі вони чи, навпаки, якнайсправедливіші. Ні дім, ні місто, ні луги й ліси за містом, куди я вибирався в довгі подорожі, нічого не могли пояснити — літо було стигле, набубнявіле, все дозрівало й приносило плоди: важкий від соку виноград падав у кошики засмаглих селянок, сливи тріскалися від соку, як на глум — і я, вихований у Мадриді, раптом став там чужим гостем, що звіюється вітром і розпачем з місця на місце.

А тим часом живіт ріс і в ньому дозрівало щось, що я мав полюбити, хтось, кого я мав полюбити — і, водночас, із кожним днем я відчував до цього твердого м’ячика, до цього неприродного здуття нехіть, що межувала з ненавистю; я радий би був зазирнути вже всередину й перевірити, чиї в дитини очі — мої чи його, волосся чорне чи каштанове, брови підняті чи м’яко спадають до куточків очей? Я не міг на неї дивитись і, водночас, не міг відірвати очей від щоразу більш випнутої кривизни живота. Я не розмовляв із нею, і вона перестала зі мною розмовляти — і я знову дратувався, чи то від делікатності почуттів, чи то від негативного ставлення до мене й докорів сумління, що вона заплямила наші простирадла найпаскуднішим видом зради, що замастила їх гидотою?

Іноді ні сіло ні впало в мені так закипала кров, що я на півслові підводився з-за столу, кланявся дружині й виходив надвір, бо інакше з моїх вуст почали б виливатися найпаскудніші слова, як чорні помиї, бризкати на скатертину, на полумиски, гасити свічки смердючою жовчю. Іншим разом мені здавалося, що вона до мене ніжна й делікатна, але я одразу ж запитував себе, чи це не продумана гра, яка має мені замилити очі? Я був розгублений. Полегшення знаходив лише в рахуванні тижнів і днів до пологів.

Урешті-решт, настав цей пополудень, коли