Читати книгу - "Перший спалах"

Він любив жарти. У їх сім’ї усі любили жарти. Та й узагалі... Андрієві батьки ніколи не соромились виявляти свої емоції. Якщо їм було радісно, вони могли кричати, співати, плакати, божеволіти, однак ніколи — мовчки смакувати блаженний стан. Якщо вони сварились, то робили це так гучно й колоритно, що навіть консьєржка прибігала послухати. Андрій якось був свідком того, як вони ганялись одне за одним по квартирі, перекидаючи столи, стільці й вазони, як батько раптом зупинився перед шафою й, репетуючи, наче якась допотопна печерна людина, взявся викидати звідти одяг, як мати тихенько підкралася до нього ззаду і вилила на спину цілісіньке відро води. Батько волав, завивав, намагався її спіймати, та вона спритно ухилялась і, коли він на якусь мить втратив пильність, відро опинилось у нього на голові. Андрій не міг згадати, чого вони тоді сварились, однак добре пам’ятав, чим закінчилось це божевілля. Бідолашні сусіди, вирішивши, що мають справу з черговою Андрієвою вечіркою, викликали міліцію, щоб угамувати проблемних підлітків... Стукіт, грюкіт і верески вони сприйняли за крики обдовбаних до зелених чортиків шістнадцятилітніх шмаркачів. Не в силах більше терпіти «п’яні шабаші», сусіди вирішили покласти їм край раз і назавжди, вживши щодо цього «відповідних заходів». Ох, треба ж було бачити їхні обличчя, а заодно — й ошелешені погляди нещасних міліціонерів, котрі, схоже, не надто сподівалися, що двері їм відчинить мокрий, розпашілий мужик в сорочці з відірваним рукавом і порожнім відром у руках та жінка в офісному костюмі, поверх якого гордо красувалися довжелезні стрічки туалетного паперу!

Так, Андрій тоді насміявся від душі. Гнів батьків вгамувався ще до того, як відчинилися двері. Одна із сусідок, збита з пантелику їх поведінкою, докірливо похитала головою і заявила, що нарешті зрозуміла, чому вони виростили такого безпутнього сина. Потім вона сказала, що немає нічого гіршого за розчарування в людях, однак побачивши, що її слова не змусили нікого впасти у каяття, а навпаки, тільки підлили олії в вогонь (батьки ледь не подушилися зі сміху), розсердилась і демонстративно грюкнула дверима, вивергнувши зі своїх вуст клятву, що ноги її більше не буде в цьому бісівському домі. У відповідь мати показала їй язика і залилась щирим сміхом. Її сміх полум’ям перекинувся не тільки на нього з батьком, але й на остовпілих правоохоронців, що до того моменту ніяк не могли визначитись, як реагувати на подібну витівку. Їхні вагання між проханням проїхатись у відділок і штрафом за порушення громадського порядку закінчились бенкетуванням на кухні, де за маминими варениками і сливовим пирогом вони забули про все на світі.

Андрій тихенько заліз у ванну і увімкнув воду. Холодний струмінь вирвався на волю і обдав його колючими крижаними кинджалами. Андрій скрикнув від несподіванки, і крик цей перемішався із захватом. Бо у тому, щоб відчувати, як впивається у шкіру до болю холодна, майже нестерпна на дотик вода, було щось особливе, щось...дивовижне! Голки болю кололи шкіру, ломилися в кістки, та це змушувало серце битися в якомусь піднесеному ритмі, наливатися радістю, що солодким вогнем переливалась у кров.

Він стане таким, як батько. Він вирішив. Він нарешті закінчить цю бісову школу і поступить в інститут. Він вчитиметься — і працюватиме. Звісно, він одразу ж влаштується на якусь чудову роботу. Він не лінивий і не боїться праці. А з його новоспеченим талантом до математики взагалі перетвориться на справжнісінький діамант для роботодавців. Головне — щоб вони тільки зуміли відрізнити його від сліпучого блиску фальшивок. А тоді... Все буде добре.

От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне — вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один — дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.

Ну гаразд, є одна річ, в якій він віднедавна не такий уже й нездара — люба, мила математика. Та сама математика, про яку він уже й думати забув. Скільки часу до книжки не брався? Тиждень? Два? Чи може, трохи більше? Не пригадує, і крапка. Та й на біса вона йому здалася? Він поки що бачив себе студентом-гуманітарієм. Технічні вузи не надто його приваблювали.

Незграба. Недотепа. Невдаха. Довбень. Нахлібник. Ходяча катастрофа. Слабуватий на тіло. Слабуватий на голову. Слабуватий на розум. Слабуватий... Та просто слабуватий, що тут ще скажеш? Так, це він — у всій своїй юній красі. Так, це він — славетний Андрій Маковей! Навіть прізвище дурнувате, чорти б його вхопили. Дивно, що батько не змінив його на якесь інше, милозвучніше.

А що вже говорити про дівчат! Хоча ні, про них краще взагалі не говорити. Жодна ще не витримала далі