Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Відтоді я практично ніколи не воджуся з сатирою.

Ледве минув тиждень, відколи я перестав затримуватися після уроків на покарання, як мене знову запросили в кабінет директора. Я пішов із тяжким серцем, гадаючи, в яке ще лайно я вступив.

Принаймні мене викликав не містер Гіґґінс. Цього разу повістка надійшла від шкільного практичного психолога. Було багато обговорень з мого приводу, сказав він, і про те, як спрямувати моє «невгамовне перо» в конструктивніше русло. Він попитав у редактора лісбонського тижневика Джона Ґульда і виявив, що йому в газету потрібен спортивний репортер. Школа, звісно, не могла наполягати, щоб я пішов на цю посаду, але весь колектив вважає, що це слушно. «Погоджуйся або помри», — читалося в очах практичного психолога. Може, це була просто параноя, але навіть зараз, майже сорок років по тому, я так не вважаю.

Я тяжко про себе зітхнув. Я спекався «Дейвової промокашки», майже спекався «Барабана», а тепер на мене звалилася лісбонська «Weekly Enterprise». Замість бути переслідуваним водами, як Норман Маклін у «Там тече ріка»[59], я був підлітком, якого переслідували газети. А проте що мені лишалося робити? Я ще раз оцінив погляд практичного психолога і сказав, що радо сходжу на співбесіду.

Ґульд (не відомий гуморист із Нової Англії і не автор «Пожеж Ґрінліфа»[60], але, гадаю, родич їм обом) зустрів мене насторожено, але не без цікавості. Влаштуємо один одному випробування, сказав він, якщо я не проти.

Будучи далеко від адміністрації лісбонської старшої школи, я зважився на чесність. Я сказав містерові Ґульду, що не дуже розуміюся на спорті. Ґульд відповів: «Ці ігри розуміють навіть люди, які дивляться їх у барі на п’яну голову. Спробуй — і навчишся».

Він видав мені здоровенний рулон жовтого паперу, на якому я мав писати свої матеріали (по-моєму, він досі в мене десь є), та пообіцяв зарплату в півцента за кожне слово. Мені вперше обіцяли платити за написане.

Дві перші здані мною статті були про баскетбольний матч, під час якого член команди ЛСШ побив рекорд школи за очками. Одна була простим репортажем, а друга — бічною колонкою про рекордсменську гру Роберта Ренсома. Я приніс їх обидві Ґульдові на наступний після гри день, щоб до п’ятниці їх підготувати. Він прочитав репортаж, зробив дві незначні правки, після чого зарубав. Відтак узявся за головну статтю з жирною чорною ручкою.

За два останні роки в Лісбоні я відходи´в своє на уроки англійської літератури, у коледжі — на пари з композиції, літтворчості та поезії, але Джон Ґульд дав мені більше, ніж усі вони, і то за якихось десять хвилин. Шкода, що ця стаття не збереглася, її варто було б повісити в рамку — з редакторськими правками і всіма ділами, — але я і так добре пам’ятаю, як вона була написана і на що перетворилася після того, як Ґульд «причесав» її своєю чорною ручкою. Ось приклад:

Ґульд зупинився на «часів Кореї» та глянув на мене. «Якого року встановили попередній рекорд?» — запитав він.

На щастя, в мене з собою були нотатки. «1953-го», — сказав я. Ґульд крекнув і повернувся до роботи. Закінчивши з помітками в моєму рукописі, як у прикладі вище, він підвів погляд і вгледів щось на моєму обличчі. Гадаю, він хибно вирішив, що це вираз жаху. Насправді ж це було щире одкровення. Чому, дивувався я, наші викладачі мови та літератури такого ніколи не робили? Я наче розглядав анатомічну модель людини на столі містера Кривди в кабінеті біології.

— Я повикреслював лише погане, — запевнив Ґульд. — Усе переважно добре.

— Я знаю, — сказав я, маючи на увазі перше й друге: так, переважно все було добре — або нормально, годилося — і так, він повикреслював лише погане. — Більше такого не робитиму.

Він засміявся.

— Якщо це так, то більше тобі ніколи не доведеться працювати, щоб заробляти на життя. Натомість будеш займатися цим. Мені треба пояснювати щось із цих поміток?

— Ні, — сказав я.

— Коли пишеш, ти розповідаєш собі історію, — мовив він. — А коли переписуєш, твоє головне завдання — викинути все, що не є історією.

Ґульд сказав іще дещо цікаве того дня, коли я здав перші дві свої статті: пиши при зачинених дверях, а переписуй при відчинених. Іншими словами, на початку написане — тільки для тебе, а потім воно виходить у світ. Щойно зрозумієш, про що історія, і добре її впорядкуєш — принаймні наскільки зможеш, — вона почне належати всякому, хто захоче її прочитати. Чи покритикувати. Якщо дуже пощастить (це вже моя думка, а не Ґульдова, але впевнений, що він би з нею погодився), то більшості захочеться зробити перше, а не друге.

Одразу після поїздки з класом до Вашингтона в останній рік школи