Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Іван рушив, а рука старого Сили так і застрягла у повітрі. «Може, і його завернуть. А можуть забрати гусаром, бо ноги має кривульковаті… Як ’му доля судила, та так і буде…».

Іван завчасно встиг залізти у своє нове помешкання. Приклав до вікна решітку та й сів собі на холодний цемент.

Коли перевальцем, мов качур, у свій кабінет зайшов нотар, з Іваном розмовляв черговий жандарм.

— Тікати думав? — виязичився той, показуючи очима на вікно. — І на тому світі зловимо!

— Для нужди треба було мені вийти. Не хотів вас будити…

Сільський нотар прислухався, про що веде розмову жандарм із Іваном, та ніяк не міг вловити нитку, котра б дійшла до змісту бесіди. Порозглядався по кабінету, наче вперше знайомився з його обстановкою. Ось праворуч висів донедавна великий портрет Ференца-Йозефа. Прохазкові примандюрювалось, ніби старий нащадок родини Габсбургів збирається підкрутити свої сиві вуса, що майже переплелися з бакенбардами. Поруч стоїть велика залізна шафа. Під трьома замками у ній зберігаються гвинтівки, фендрики-нагайки та наручники. Похляло опустився в світлець. Ой, недобре відпочив сеї ночі. Як не масажував уранці бабкувате лице, все одно попід очима висять капшуки, наповнені синьою ненавистю і до вищого начальства, котре послало його в цей закуток, і до селян, які й досі не звикли до порядку, і до жандармів, котрі не здатні втихомирити верховинських опришків. Треба їх карати якнайжорстокіше!

Міцно стис пальці на руках: вони захрустіли, як сухе галуззя.

— Веди ’го сюди! — наказав жандарму, і з-під брів вивалилися слизькі, мов п’явиці, очі.

Іван спокійно переступив поріг, став перед столом нотаря. Не знає, куди подіти руки: тримає їх перед собою, ніби хотів когось схопити. З-під крисані виривається непокірне розкуйовджене волосся. Лагідні прозеленкуваті очі дивляться на пана, а той не може одірватися від своїх думок. Раптом затряс діжкуватою головою. Рявкнув:

— Кжіж[44]! Крест поламав?

— Поламав. Мусів, пане, бо не було нічого під руками…

— Я тя потрестам[45]! — розіпріло підстрибнув із стільця нотар.

— Ви ліпше знаєте, що маєте робити, пане.

Іван ліниво засунув руки в кишені сіряка. Це ще більше роздрочило Прохазку. Що за свавільність?

— Де маєш руки, марго[46]?

Іван так же спокійно вийняв руки, переступив з ноги на ногу і по-дитячому лагідно дивився на нотаря, в котрого запрацювали, мов жорна, вилиці. Пана затрясла злоба. Вона кидала ним перед столом, як одірваним листком осіння хуга. «То ж богохульство»! — причулися йому слова превелебного. І в цю мить вираз обличчя пана нотаря змінився. Га, що йому, по правді кажучи, до того попа? За греко-католицьку він не намірений заступатися навіть тут, у цих дебрях. Реформатська церква для нього вища за всіх. Позаяк у селі такої церкви нема, пан Прохазка починає свою утреню в барі Прінца Рудольфа за більярдом… Ніби спросоння запитав:

— Де робиш?

— Коло нянька. Корову попасую. Тенгерицю копаю. Зимою в ліс хожу.

Вийняв із шухляди стола зв’язку блискучих ключів. Кинув ними на стіл. Жандарм, що стояв коло дверей, зробив кілька кроків, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відчинив шафу. Поклав на стіл три нагайки.

Дві гумові, а та, світлокоричнева, з бугайової жили. Ними користується пан нотар залежно від настрою: гумовими, коли намірений просто відбути чергу знущання над своєю жертвою, а тим страшним, неподатливим — як хоче вилити свою злість на приреченого. Жандарм чекає на вибір пана нотаря. Той перебирав нагайки, наче вишукував, котра з них ліпше риліпатиме. Попробував у повітрі світлокоричневу, підморгнув жандарму.

— Лягай до землі! — гавкнув на Івана.

— Хреста я зроблю, пане, айбо лягати не буду.

— Лягай! — фраснув нагайкою по столу. Та Іван лише дивився твердо то на нотаря, то на жандарма. «А може, втекти?» — майнула думка.

— Ліпше по-доброму уладимося. Дубчака я такого дістану.

Пан Прохазка сам собі не вірив: невже не піддається йому отой селюк? Невже покаже він, нотар, свою слабість перед жандармом? Ні, такого бути не може! Роз’ятрене обличчя перекосилося, на ньому виступили якісь плями. Кинувся до Івана, махнув нагайкою. В той же момент вона опинилася в хлопцевій руці. Нотар подивився на свою порожню долоню.

— Сакраментска потвора[47]! Я тобі покажу! Взяти! — вискалився до жандарма. Той наскочив до Івана і відлетів до протилежної стіни.

Пан нотар більше не збирався приступати до парубка. Так, то є правда, що йому повідали за того Силу: він може тягнути за собою плуга. І телицю міг нести. То справді, прошу вас, сила. Нотареві щось нове прийшло на тямку, і він наказав охоронцеві вийти. Жандарм поправив кітель, мовчки зачинив за собою двері.

Залишилися удвох. Нотар сів за стіл. Затеребив пальцями та вже спокійніше, наче підмінений:

— Сідай, хлопче, — до Івана.

Той не поворухнувся.

— Сідай, сідай, — розтягнув нотар посмішку на лиці. «Його треба позбутися в селі. То буде найліпше і для мене, і для жандармів. І нагода є».

— Так що будемо робити?

— Я поправлю хреста. Та й визір заб’ю так, як був.

— Який визір? — здивувався пан нотар.

— Там, у тій світлиці, — кинув головою на камеру, де ночував.

Пан Прохазка не наважувався встати з-за столу. За вихідними