Читати книгу - "Ми, горобчики"

Мітітакі ж ніколи не дякує, насмокчеться через свою соломинку, ткне її під крило та так і гуляє. Сиворакша крутиться біля нього, здіймає пилюку своїми тисячею трьомастами бантами й підмовляє Мітітакі написати дядькові, щоб той вислав нову стрічку з яскраво-рожевими смужками.

— Стрічка — це найпростіше! — поважно відказує Мітітакі, але листа дядькові не шле.

Сиворакша, однак, не впадає у відчай і далі підлизується до Мітітакі, аж дивитися гидко. Коли настав час лелекам летіти у вирій, Мітітакі кілька разів побував у них і просив передати щось своєму дядькові. Лелеки пообіцяли передати й полетіли.

Ми все допитувалися, що просив Мітітакі у свого дядька, а він тільки відказує:

— Майте терпіння, як тільки дядько надішле, самі побачите!

Сиворакша влаштувалася ближче до Мітітакі і, щоб час минав непомітно, почала гортати свій французький журнал. Шановного Добродія охопив похмурий настрій, тому він дивився на всіх суворо і ще суворіше кидав:

— Гм! Гм!

Був кінець літа, все навколо вигоріло від спеки, природа завмерла, розслабилася, нас усіх охопили лінощі. Лише Цвір весело насвистує, ходить туди-сюди і збирає суху їжу на три тижні, бо хоче летіти на Місяць, а, за попередніми підрахунками, йому на це потрібно три тижні. Мугик йому допомагає, звичайно, здебільшого мугиканням: крутиться навколо й мугикає, щоб, мовляв, справа йшла на лад, скажу я вам, за десять днів роздобув одну-однісіньку висохлу комаху, та й ту таку, що зуби поламаєш, поки впораєшся з нею.

Ми сказали про це Мугикові, а він знай собі мугикає та, мугикаючи, пояснює:

— Якщо комаху розмочити у воді, вона м’якшає, і її можна їсти.

— Оце так! — відказуємо ми. — Замість того щоб летіти на Місяць, Цвір сяде посеред дороги розмочувати у воді твою комаху та чекатиме, поки її можна буде з’їсти!

Одного разу рано-вранці Мітітакі одержав від свого дядька Фр. Т. Мітітакі пакунок у блискучій упаковці.

— Ах! Ах! — заплескала в долоні сиворакша й почала кривлятися. Навіть Шановний Добродій пожвавішав, заворушився в своєму гнізді, перехнябленому, мов хатка-руїна.

— Що то за чудеса, шановний добродію?

Ми всі злетілися побачити чудеса, які надіслав Фр. Т. Мітітакі.

Перш за все Мітітакі розгорнув папірець і сказав, що ця жуйка — велике відкриття цивілізації, бо вона не така, як жуйки попередніх часів. Ті жуйки, чим довше їх жуєш, тим вони твердіші й урешті-решт їх доводиться випльовувати. Ця жуйка, плід цивілізації, винайдена на пташиній Рів’єрі. Чим довше її жуєш, тим більше вона набухає і стає повітряною кулькою. Тому й називається кульковою жуйкою.

— Ах! Ах! — знову заплескала в долоні сиворакша, а Мітітакі подарував їй обгортку, запевняючи, що це саме та стрічка, яку вона просила. Сиворакша негайно пов’язала новий бант і почала ходити навколо, але йшла трохи боком, щоб усім було видно її бант.

Дядько Мітітакі надіслав йому, крім кулькової жуйки, крихту з пташиної Рів’єри. Мітітакі не скнара, він дозволив усім роздивитись і понюхати крихту. У Фу дуже здивувався, побачивши крихту, і признався, що в Китаї таких крихт нема.

— Ще б пак! — відказав зневажливо Мітітакі.— Де Китай, а де пташина Рів’єра! Це так, як від землі до неба!

Мітітакі вирішив показати нам, що являє собою кулькова жуйка. Він сів на край гнізда, засунув соломинку під крило й почав жувати, проте кулька не утворювалась. Він двічі спускався пити воду через соломинку і аж коли випив утретє, з’явилася невелика кулька. Мітітакі жував щосили, жував і надував її, і кулька почала поступово збільшуватися. Сиворакша заплескала в долоні й заторочила своє:

— Ах! Ах!

Навіть Шановний Добродій, незважаючи на свою похмурість, вигукнув:

— Браво, шановний добродію!

Кулька дедалі більшала, а Мітітакі все жував, бо хотів показати нам, що це за диво — кулькова жуйка, яку надіслав йому дядько.

— Тільки б не вибухнула вона, бо знищить усіх нас! — залементували ми.

Мітітакі лише похитав головою і жував далі.

І раптом сиворакша пискнула: «Ах!» — і випустила свій журнал. Ми побачили, що кулькова жуйка витягла Мітітакі з гнізда і він повис, ухопившись за неї, але не перестав жувати. Вітер підхопив кульку, Мітітакі зробив над нами два-три кола й полетів прямо в небо.

— Справжній дирижабль! — заволала сиворакша. — Справжній дирижабль!..

А кулька все піднімалася й піднімалася, і ми оніміли від несподіванки. Мугик перестав мугикати. Спочатку ми все ще бачили Мітітакі, але згодом він перетворився на цятку і зник, почала зменшуватись і кулька, невдовзі вона теж перетворилась на цятку.

Тільки-но вона перетворилась на цятку, в небі щось гримнуло, і всі ми здригнулися, ледве не повипадавши з гнізд. Шановний Добродій одразу ж озвався:

— Чи не можна тихіше, шановний добродію! Якщо ми всі почнемо так бухкати, що з цього вийде!

— Що сталося? Що сталося? — почали ми питати один в одного, а Дитяча Майка, який знався на кульках, бо в Китаї їх багато, сказав:

— Кулька Мітітакі лопнула. Якщо кульку сильно надути, вона лопає.

— От лихо! — зітхали ми. — Через якусь кулькову жуйку втратити Мітітакі!

— Отже, шановний добродію, наш Мітітакі став жертвою цивілізації,— додав Шановний Добродій.