Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

уже наступали на Берлін, але західна частина Голландії досі була окупована німецькими підрозділами. Мільйони голландців були змушені пережити страшні часи. Тієї зими в них не було ні опалення, ні електричного струму, тижневий раціон обмежувався однією буханкою хліба та кілограмом картоплі[64]. Невдовзі єдиною їжею стали підморожена картопля, бульби тюльпанів і цукрові буряки. Меблі та будинки розбирали на опалення. Тоді від голоду померли 30 тисяч людей. Результати вивчення медичних карток тих осіб, яких зачали, та тих, що народилися протягом тієї зими, а відтак — аналізів усіх вісімнадцятирічних, отриманих з бази даних голландського військового управління, дозволили зробити й оприлюднити важливі висновки щодо довготривалого впливу недостатнього харчування в дитинстві на людський організм[65].

У 1996 році Джаспер Бекер[66] опублікував книжку, присвячену голодові в Китаї в епоху Мао — одному з найбільших в історії. Розпочався він з колективізації фермерських господарств, примусової індустріалізації, завищення даних щодо отриманих врожаїв з боку селян, невиправданого подвоєння експорту харчових продуктів, широкої кампанії проти кримінальних перекупників. Ідеться про неймовірну кількість жертв: від 14 до 30 мільйонів. П’ятьма роками раніше, у 1991 році, у Великій Британії було опубліковано книжку «Дикі лебеді» (Wild Swans); у ній близько 600 сторінок, а написала її Юн Чжан, що народилася в 1952 році, в юності була членом загону хунвейбінів, певний час працювала «босим лікарем» — помічником лікаря в сільській місцевості, перед тим як залишити Китай у 1978 році й перебратися до Великої Британії. У цій книжці, перекладеній двадцятьма шістьма мовами, що вийшла мільйонними накладами, описується життя трьох поколінь жінок. У розділі, присвяченому голодові, знаходимо такі рядки:

«У Ченду місячний раціон їжі дорослого знизили до восьми з половиною кілограмів рису, ста грамів олії та ста грамів м’яса, якщо воно взагалі було в наявності. Майже нічого іншого не було, навіть капусти. Багато хто страждав од дистрофії — стану, за якого через недоїдання рідина накопичувалася під шкірою; тіло таких людей ставало жовтим і набряклим… Тоді мені треба було часто ходити до лікарні для лікування зубів. Кожного разу, коли мені доводилося туди йти, мене нудило від страшного вигляду десятків людей з набряклими лискучими руками й ногами, майже прозорими, великими, як барила»[67].

Як писав Амартія Сен на початку 80-х років минулого століття, тотальне придушення будь-якого вільного доступу до інформації стало вирішальним фактором у цій трагедії. Навіть багато років потому численні західно­європейські прихильники маоїзму, червоного партквитка та так званої культурної революції вбачають за краще навіть не згадувати про це.

Голод, як і голодомор, протягом XX століття нерідко був результатом хибних або легковажних політичних заходів і методів, але, напевне, під структуральним кутом зору пов’язувався зі сферою концентраційних таборів. Тих, кого утримували у нацистських таборах, годували з розрахунку не більше 1300 кілокалорій на добу. До наших днів дійшла безліч світлин із зображеннями дітей і дорослих, перетворених на живі скелети, зроблених після того, як концентраційні табори захопили війська союзників[68]. Багато творів присвячено також страхіттям ГУЛАГу.

«Голод, страшний голод, — писав Варлам Шаламов у “Колимських оповіданнях”, — це постійна загроза для втікача. Саме від голоду втікає ув’язнений, а отже — голод його не лякає; але тут можна втрапити у іншу страшну халепу: бути з’їденим твоїми ж товаришами. Звичайно, випадки канібалізму під час втеч траплялися нечасто»[69].

IX. Голодні страйки

Утримання від їжі та голодування як носії прямих звернень до тих, хто при владі, та до громадської думки, голодування як політичний інструмент, як форма протесту, як засіб впливу для прийняття певних заходів — ця форма протесту була відома ще в Стародавній Індії та середньовічній Ірландії. В Європі серед тих, хто одним із перших вдавався до голодних страйків, особливе місце посідають англійські суфражистки, які боролися за жіночу емансипацію та за право голосу, тобто за право жінок брати участь у виборах. Меріон Волес Данлоп заарештували у липні 1909 року, коли їй було 45 років, і відпустили на свободу після голодного страйку, що тривав дев’яносто одну годину. У вересні того ж року в англійських в’язницях запровадили примусове харчування. У 1931 році Сильвія Панкхерст, одна з лідерок руху войовничих суфражисток, опублікувала книжку під назвою «Суфражистський рух» (The suffrage movement), в якій описала жахливе насильство, якого їй довелося зазнати з боку тих, кому вдалося зламати її відчайдушний супротив, розвести їй щелепи й вставити у шлунок трубку[70]. Здається неймовірним, але лише в 2006 році Всесвітня медична асоціація визнала примусове харчування «негуманною та принизливою формою ставлення».

Індійський поет Рабіндранат Таґор, говорячи про Ґанді (1869–1948), уживав термін «магатма», що на санскриті означає «велика душа». Коли Ґанді виповнилося сімнадцять, він вступив до юридичного коледжу Лондонського університету, а в двадцять п’ять уже вирушив до Південної Африки, де прожив до 1914 року і брав активну участь у боротьбі за громадянські права ста п’ятдесяти тисяч своїх співвітчизників. Він не підкорився наказові головного судді зняти індійський тюрбан у залі суду, а під час подорожі у громадському транспорті з квитком першого класу не погодився перейти до третього, як йому наказував провідник. У цьому