Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

його сонних роздумів. Тишу зачиненого купе перекреслював стукіт коліс під підлогою і мерехтіння газу в пальнику. Червоний колір оксамитових подушок навіював сонливість і діяв мов наркоз. М’який, податливий під пальцями пушок матерії приглушав відголоси, тлумив гуркіт шин, вгинався слухняною хвилею під натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрімали затягнуті на кілечках фіранки, похитувалися зелені сітки, розіпнуті під стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрівник перехилив утомлену голову на узголів’я і заснув. Випущена з рук книжка зісковзнула з колін і впала на підлогу; на оправі з делікатної, темно-шафранової палітурки виднівся заголовок: «Хвилясті лінії», поруч – викарбуване прізвище власника: Тадеуш Шиґонь….

У якийсь момент подорожній нервово смикнувся, розплющив очі і озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчі з’явилося здивування і спроба зорієнтуватися, мандрівник мовби не міг зрозуміти, де і чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмішка, і він вдруге поринув у сон.

На коридорі було чутно чиїсь кроки; двері рвонули, відсунули, і до купе зайшов кондуктор:

– Попрошу квиток.

Шиґонь навіть не здригнувся. Кондуктор підійшов і узяв його за плече:

– Вибачте – прошу пред’явити квиток.

Мандрівник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.

– Квиток? – перепитав недбало позіхнувши. – А у мене його ще нема.

– А чому Ви не купили його на станції?

– Я не знаю.

– За це мусите заплатити штраф.

– Штра-а-аф? Так, я заплачу.

– Звідки ви їдете? Певне, з Парижа?

– Я не знаю.

Кондуктор обурився:

– Як то не знаєте? Ви що, насміхаєтеся наді мною? Хто ж повинен знати?

– Менше з тим. Допустимо, я сів у Парижі.

– Куди я маю виставити квиток?

– Подалі звідси.

Кондуктор уважно глянув на пасажира:

– Я можу дати квиток тільки до Мадрида; там собі можете пересісти в довільному для вас напрямку.

– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.

– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.

– Добре, добре.

Увагу Шиґоня прикували лацкани кондукторового коміра із залізничними відзнаками: пара відірваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з іронічною посмішкою рушив до виходу, Шиґоньові враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, він уже бачив не раз. Якийсь дідько підірвав його з місця і на прощання Шиґонь його застеріг:

– Вважайте на протяг!

– Спокійно, я зачиняю двері.

– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шиґонь, – часом можна і карк скрутити.

Але кондуктор вже був на коридорі:

– Вар’ят або п’яний, – зауважив собі впівголоса, і пройшов до сусіднього вагону.

Шиґонь залишився сам…

Він перебував на стадії однієї зі своїх відомих «втеч». Якогось дня, ні з того ні з сього, ця дивна людина могла опинитися за кількасот миль від рідної Варшави, десь на другому краєчку Європи, в Парижі, в Лондоні або в якомусь глухому містечку в Італії. Він міг на свій подив прокинутися в готелі, який бачив уперше в житті. Яким чином він опинявся несподівано для себе у чужому середовищі, йому ніколи не вдавалося з’ясувати. Працівники готелю, у яких він намагався щось випитати, міряли іронічним поглядом цього високого чоловіка в жовтому плащі, й інформували Шиґоня про те, що він прибув учора вечірнім або вранішнім потягом, повечеряв і зажадав ночівлі. Раз якийсь дотепник поцікавився, чи не варто Шиґоньові нагадати його прізвище. Це підступне запитання, зрештою, було цілком обґрунтованим: людина, яка забула, що вона робила попереднього дня, може не знати, як зветься. В кожному разі в тих імпровізованих мандрівках Тадеуша Шиґоня була деяка таємнича і незрозуміла риса; їхня безцільність, повне забуття минулих випадків, дивна амнезія, яка охоплювала все від моменту виїзду аж до моменту прибуття в незнану місцину.

Безсумнівно, що впродовж усіх тих подорожей Шиґонь мусив перебувати у стані напівсвідомості. Але після повернення з кожної такої авантюрної подорожі все йшло узвичаєним темпом – він відвідував казино, грав у бридж і робив великі ставки під час кінних перегонів. Все було по-старому, звично і буденно… Але якогось ранку Шиґонь міг зірватися, і безслідно зникнути.

Причина тих втеч залишилася невідомою. На думку деяких джерел, відповідь потрібно було шукати в атавістичній стихії, що корениться в природі, бо у венах Шиґоня пливла циганська кров. Він успадкував її від своїх буйних мандрівних предків, які залишили йому вічну тугу за волоцюжництвом і спрагу вражень. Як виявилось, Шиґонь ніколи не міг довго витримати на одному місці, тому безперервно змінював помешкання, переїжджаючи із однієї дільниці в другу. Цей дивак схилявся до романтичних подорожей без певно вираженої мети – він сам цього не схвалював після повернення. Минав якийсь час після таємничого зникнення, і він несподівано повертався назад, злий, виснажений і незадоволений. Але кілька наступних днів він не виходив з хати, уникаючи людей, перед якими відчував сором і заклопотаність.

Якась темна сила виривала його з дому, несла на двірець, пхала до вагону – якийсь непереборний наказ змушував його покинути все, не раз глибокої ночі якась сила вела його мов приреченого лабіринтом вулиць, минаючи тисячі перешкод, і ця сила впихала його до купе і відправляла в широкий світ. Потім мандрівка вперед, наосліп, навмання, кілька автобусних зупинок, зміна потягів у невизначеному напрямку, нарешті, зупинка в місті, містечку чи селі, в чужій країні, під якимсь небом і, нарешті, це жахливе пробудження в незнайомому місці, серед чужих людей… Шиґонь ніколи не приїжджав на те саме місце: потяг завжди викидав його деінде. І в цей момент він був у стані, наближеному до трансу. Потяг, який його віз, виїхав учора зранку із Парижа. Чи він сів у нього в столиці Франції, чи на якій станції по дорозі – не знав. Виїхав звідкись і їхав кудись – ото усе, що можна було у цій справі сказати…

Розімлівши на подушках, Шиґонь випростав ноги і запалив сигару. Мав почуття несмаку, майже огиди. Таке враження у нього викликав вигляд кондуктора або взагалі будь-кого із залізничників. Ці люди стали уособленням недосконалості, яку він вбачав в будові потяга і залізничному русі.

Тому зневажав цих людей, і навіть ненавидів їх. Часом ця ненависть зумовлювала повторювання цих дивних «втеч», яких він соромився не тільки через їхню безцільність, а радше через те, що вони були настільки примітивними.

Його навіть збуджувала нагода влаштувати дрібний конфлікт чи суперечку з керівництвом залізниці, на деяких лініях його вже добре знали, тому він неодноразово ловив на льоту іронічну посмішку носія чи кондуктора.

Кондуктор, що обслуговував його вагон, видався Шиґоню добре знайомим. Вже не раз промигнуло йому перед очима, задивленими в простір, те худорляве, побите віспою обличчя, осяяне іронічною посмішкою при зустрічі з Шиґонем. Принаймні