Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

Апарат, видавши декілька хрипів, замовк. З серцем, що гучно б’ється, я продовжував напружено вслухатися – марно, з того кінця дроту йшло до мене глухе мовчання ночі.

Тоді я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простір нетерплячі, пульсуючі болем слова… Мені відповідало кам’яне мовчання. Нарешті, похитуючись немов п’яний, я відійшов в глибину кімнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат – десять хвилин першої. Машинально вирішив звірити з дзиґарем над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглі стрілки, що насуваються одна на одну, показували дванадцяту – отже, годинник зупинився десять хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холодні дрижаки пройняли мене.

Я безпорадно стояв посеред кімнати, не знаючи, куди кинутися і що робити. Щонайпершим бажанням було скочити на дрезину і помчати до Щитниськ. Але я вчасно стримався: станції кинути не можна – помічника немає, служба спить, а позаплановий товарняк міг прибути будь-якої хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своєї станції. Залишалося тільки змиритися і чекати.

І я, зціпивши зуби, чекав, бігаючи, наче поранений звір, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон і прислухаючись до сигналів. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся. Повернувшись у контору, я відновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку відповіді не було.

Я відчував себе нескінченно самотнім у просторій станційній конторі, освітленій сліпучим білим світлом газової лампи. Якийсь жах, досі невідомий, дикий, схопив мене у свої хижі кігті і тряс – я тремтів від голови до ніг, як у лихоманці.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрілками палець, що невблаганно вказував на опівнічну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очікуванні якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години дві.

Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я підскочив до столу і гарячково урухомив приймальний пристрій.

З апарату поволі потягнулася довга біла стрічка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрічку, шукаючи знаків. Але стрічка була чиста – жодної букви. Я чекав, напружуючи зір, стежив за рухом білої смужки…

Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…

«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»

Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:

«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»

Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.

Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.

– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.

Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.

Я сів на канапу поряд з померлим.

– Він помер відразу? – запитав я у лікаря.

– На місці. Смерть настала рівно опівночі під час надавання телефонної депеші. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вістку від залізничника, пан начальник уже не жив.

– Хто ж спілкувався зі мною телеграфом поміж другою і третьою ночі? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.

Присутні здивовано переглянулися.

– Ні, – відповів мені помічник Йошта, – це виключено. В цю кімнату я ввійшов близько першої ночі, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пане начальнику, ані я, ані хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.

– А проте, – впівголоса сказав я, – сьогодні вночі поміж другою і третьою я отримав депешу зі Щитниськ.

Запанувало глухе, кам’яне мовчання.

– Лист!

Я сягнув до кишені, розірвав конверта. Був адресований мені. Йошт писав:

«Ultіma Thule, 13 липня.

Дорогий Ромку!

Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогодні уночі в одному з вікон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою місію, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.

Може, тоді повірять, що існує і світ інший… Якщо встигну… Прощай! Ні! До побачення – колись потойбіч… Казимир».

ДЕМОН РУХУ

[10]

Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою від Парижа до Мадрида. Була пізня пора, якраз на опівніч, дощило і було дуже холодно. Мокрі батоги дощу хльостали по освітлених шибах та розбризкувалися по склі слізними вервечками крапель. Мокрі від зливи фюзеляжі вагонів виблискували від світла придорожніх ліхтарів. Від їхніх чорних тіл у просторі розчинявся глухий стогін, змішаний зі скреготом коліс, вібруючих бамперів і шин, які безжально крутяться. Ланцюг вагонів пробуджував у нічній тиші відлуння, підіймалися важкі, сонні повіки, з жаху широко розплющувалися очі, і так ціпеніли… А потяг мчав далі, у бурі вітру, в танці осіннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чіплявся за дах, кіптю і сажі, мчав далі, без перепочинку, кидаючи за собою криваві іскри і залишки вугілля.

У одному з переділів першого класу, втиснутий у кут між стіною і подушкою, дрімав сорокарічний чоловік міцної статури. Тьмяне світло лампи, що поволі цідилося крізь затягнену занавіску, освічувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятості довкола вузьких вуст. Він був сам, і ніхто не стояв на заваді