Читати книгу - "Німа"

заявки, об’яви — усе це засвідчує твою зайнятість. Тільки за допомогою цього керівництво може «помацати» те, що ти робиш. Незалежно від реально виконаної роботи. Заповни кілька зайвих бланків — і твоє геройство беззаперечне для твого начальника. Міфічна звітність примарної роботи. Шарлатанський папірець для спокою твоїх рабовласників…

Персональне земне пекло піддослідної. Добровільне катування: гарячу смолу до горлянки! Проте невелика різниця все ж існує. Якщо відчуваєш біль — ти живеш. Коли ж виконуєш механічну роботу, ти забуваєш, що ти є. Це знищує особистість.

Я бачу байдужу пустку в очах. Зараз Тасіти не існує. Вона думає про кількість клієнтів, яких прийняла протягом останніх днів, про ще не прочитані заяви, про ще не оформлені документи. Руки рухаються немов окремо від неї. Поки заповнюються поля з даними фірми, у голові крутиться: «Назва документа, назва установи, напрям діяльності, аналіз виконаної роботи…» Та хіба тільки зараз?

І дорогою додому нуртує думка: «Назва документа, заголовок, посада, прізвище та ініціали керівника, посада, прізвище та ініціали того, хто подає… дата, підпис…»

На порозі квартири круговерть продовжується: «Резюме, заява, характеристика, пропозиція, скарга, трудова книжка…»

Коли роздягається: «Довідка, звіт, план, службові листи, протокол, конспект, доповідна записка, повідомлення…»

І так — поки руки самі собою не знаходять пляшку. Тільки тут, у цій порожній квартирі з незакінченими полотнами, сидячи на підлозі й наливаючи червоне вино в бокал, — тільки о першій годині ночі вона немов прокидається. І думки поволі змінюють свій напрям.

Тасіта стає собою:

— Забагато одноманітності, стандартів, суворої регламентації в розміщенні та побудові тексту. Структурованість у всьому: у папірцях, стосунках, житті…

21.01

Кров. Червона кров загусла на чорній мережаній спідній білизні.

Піддослідна приклеює прокладку, морщиться від болю. Їй тяжко витримати критичні дні. Вони супроводжуються нудотою, запамороченням у голові, постійною зміною температури тіла та підвищеною емоційною чутливістю.

— Ще й на роботу йти… — Вона ковтає дві сильнодійні пігулки, щоб зменшити менструальний біль. — Сьогодні комусь буде погано…

Вона стає сентиментальна, до того ж страшенно дратується й вихлюпує агресію. У такі дні їй украй складно боротися з собою.

— Ти знаєш, що колись практикувалося кровопускання? Це робили в декількох випадках. Медики робили це, наприклад, для зниження тиску, для виведення отрути з організму, при епілепсії. Але це мало свої негативні наслідки: у людини різко знижувався імунітет. Мабуть, саме тому я хворобливо почуваюся в ці дні. І не тільки я. Більшість жінок нездужають чи відчувають слабкість. Але з іншого боку, кровопускання — це жертвоприношення. А ще деякі народи вірили, що в крові живуть злі духи і їх потрібно звільняти один раз на місяць. Ці народи вважали жінок святими: з їхнього організму злі духи виходили самостійно, без втручання ззовні.

Вона взувається й говорить:

— Що не кажи, а жінки досконаліші за чоловіків.

Вийшовши на вулицю, Тася відразу запалює цигарку. Біль ще є, але вже відступає. Минаючи смітник, де в непотребі порпається безхатько, вона відвертається. На очі навертаються сльози. На вулиці страшенний мороз, а цей нещасний не має ані притулку, ані їжі. Два дні тому Тася вже бачила його, але тоді не звернула на нього жодної уваги, минула й пішла далі своєю дорогою. А тепер у ній прокинулась жалість: «Бідний чоловік! Він теж, напевно, чогось прагнув у цьому житті. Може, він теж художник, як я? Мрійник…». Так, моя бездушна піддослідна співчуває незнайомій людині, яку раніше зневажала.

Тасіта не вірить у долю чи фатум. Вона вважає, що кожен перебуває там, де й має бути. Щоб досягнути бажаної мети, людина отримує молодість. І всупереч матеріальній скруті чи фізичним вадам, кожен здатен на перемогу. Просто треба докласти зусиль. Тих зусиль, яких не докладає сама Тася.

У маршрутці невимовно задушливо. Біль посилюється, а вільних місць немає. Та й сама дівчина затиснута між здоровенною товстою жінкою й бабцею, від якої нестерпно несе чоловічим одеколоном — аромат минулого століття. Від різкого запаху її нудить.

— Невже в цій маршрутці немає жодного джентльмена?! На вигляд здорові бугаї, а майже всі жінки стоять! — Роздратування піддослідної сягає меж. — Між іншим, я погано почуваюся, у мене паморочиться голова. А цю бабусю варто було б посадити, хоча б зваживши на її вік!

О-о-о, піддослідна ще в змозі пропустити свої думки крізь решето цензури! Насправді, на її язиці крутилося дещо інше: «Та посадіть хоча б цю стару каргу, бо я зараз наблюю їй прямо на комір!».

— Ми в ХХІ столітті, дівчинко. Кожен сам за себе, — кривить губи в посмішці розумник, який сидить просто перед нею. Але все ж підводиться. — Якщо погано, нехай буде по-твоєму, сідай.

Тасіта міряє його зневажливим поглядом і садовить на вільне місце бабцю. Дихати стає легше.

— Справа не в столітті. А у вихованні, у власних цінностях. Якщо у вас на першому місці власна персона — з вас не вийде ані гарного батька, ані вірного друга. Я вже мовчу про чоловіка, — кинула йому, спершись на сидіння. Біль став сильнішим.

Хлопець уважно дивиться на неї,