Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Наступні матюки прозвучали так, неначе Полікарп ось-ось заплаче.

— Я розумію, — збрехав Леонід. — Я нічого не скажу.

— Передусім Дмитрові, — благав Полікарп. — Коли він довідається... «Хто ж до біса той Дмитро, — подумав Леонід — що йому дозволено їх судити, а вони всі його соромилися, боялися його осуду, і він, Леонід, теж? Чи ж би вони всі мали бути такими, як він?»

— Я нічого не скажу, — пообіцяв Леонід. І він нічого не сказав. Декілька днів згодом, коли вони міняли дислокацію, він утік.

І тоді я просто вже не міг повернутися, подумав він. Це йому тільки і треба було, цьому лайдакові Кірповському. А не якась там інформація... Він ліг на спину, заклавши руки за голову. В тих готелях завжди ці збіса тонкі, м'які, надто пласкі подушки і надто м'які ліжка. І не диво, що заснути годі. За фіранками почало вже світати, знадвору долинали звуки, зашуміла вода в трубопроводі для якогось раннього пожильця. Всю ніч він не сплющив очі і коли не скеровував свої роздуми, то його огортали думки про професора. Проте він відганяв їх.

На чому він зупинився? Що дороги назад уже не було. Всі знали, що він зрадник. Ці бевзні... Що ж такого він зрадив? Прізвища, які можна поміняти, криївку, яку вони вже і так покинули. Цим він урятував батьків та сестер від виселення. Звичайно, їм цього не зрозуміти. Засліплені фанатизмом, вони надали б Сибіру перевагу над зрадою. Те, що він учинив, було в їхніх очах найжахливішим, що тільки може зробити людина, жахливішим, ніж зарубати когось сокирою, ніж задушити жінку, ніж нидіти у підземній норі, вихаркуючи свої легені або бути пожертим вошами, ніж те, чим займалися Полікарп і Андрій. Вони були надто дурні, щоб зрозуміти це, їм бракувало елементарного політичного розуміння.

Хіба він хотів залишитися осторонь, як цього хотів і Йосип? Тебе заганяли в один з обох таборів, хотів ти цього чи ні. Вороття не було, і зі своїми мріями треба було розпрощатися. Він не мав ні грошей, ні даху над головою, не було вже вороття ні додому, ні до тітки Іри, вчитися він далі не міг, і треба було до того ж стерегтися, щоб тебе не придушив як щура хтось із людей капітана Юліана. Кірповському не довелося його довго вмовляти. Леонід прагнув до служби. Деінде його б не взяли, а він хотів жити. До того ж він почав вірити в те, що Кірповський мав рацію, можливо, він хотів у це вірити, щоб мати якесь виправдання. Вірити в те, що цим людям потрібна допомога при необхідності і проти їхньої волі, що треба покінчити з цим божевільним опором, щоб знову настав звичний порядок і спокій.

Його незабаром перевели для підготовки до служби за кордоном, і від нього ніколи не просили зробити щось страшне. Він довідався, що Йосипа схопили, а Дмитро загинув, проте не на підставі зібраної ним інформації. Та брунатна собачка, про яку в його пам'яті спливали лише короткі імпульсивні згадки, стала його першою жертвою.

Після тієї безсонної ночі він відчув себе вибитим з сил. Коли голився, зауважив, що очі почервоніли, а кожний рух вдавався важко й повільно, ніби руки і ноги налились оловом. До того ж боліла голова.

— Сьогодні субота, — подумав він. — Якщо він сьогодні знову не прийде, то завтра матиме вихідний. Але коли прийде, то мусиш це зробити. Це наказ, і треба коритися. Ти — солдат, не простий солдат, але це й не проста війна. Це війна під маскою миру... Що той Йосип ще любив казати? «Якщо отримаю це ж саме завдання, то виконаю знову». А він мусив це зробити сокирою, так що аж бризки полетіли. До того ж змушений був ще відчути тепло обм'яклого тіла жертви. В той час як це... це охайний, клінічний метод, роз'яснив чоловік з Москви, діловий, без ознак індивідуальності і безболісний, абсолютно безболісний. Дрібно розпилена синильна кислота враз перериває дихання, додав чоловік з Москви, ця зброя вже не раз довела свою добротність. Отож були й інші, які не вагалися. Навіть такий хлопець Йосип, який почитував Платона у смердючій норі під землею, не завагався. А Леонідові не треба було шарпатися і битися, треба лише натиснути на курок, лише натиснути...Але Йосип мав переконання...

А він хіба ні? Леонід став під душ і пустив воду так, що аж дух заперло, то гарячу, то холодну, від чого зачмихав як підірваний кінь. Все це божевілля, всі ці гризоти треба просто сполоснути, змити як бруд. Та коли вже загорнувся у кошлатий рушник і почав обтиратися, то його знову почало муляти питання: а хіба у нього не було переконань? Хіба не він, чорним по білому, читав зізнання полонених членів УПА, навіть відомих членів Проводу, про скоєні ними злочини, зізнання, в яких вони визнавали свої помилки і вважали, що майбутнє України, мир та щастя країни можуть бути забезпечені лише у складі Радянського Союзу? Чи не він чув по радіо голоси вояків, які розповідали, як вони на чужині карталися від туги за домівкою і таким чином ставали жертвами західних шпигунських служб, які їх, як таємних агентів, заколотників або саботажників, засилали окільними шляхами або скидали з парашутів? І звичайно ж, державна служба безпеки — служба, до якої тепер належав і Леонід, — швидко їх схопила. І тепер вони розповідали, як прозріли, як їх ошукали і обманним шляхом примусили працювати на західних імперіалістів проти миру, соціалізму і справжніх інтересів власного народу.

— Ідеологічна обробка, — відповіли б на це у Вузівці, знизивши плечима. Вони навіть і не знали, що це таке, проте їм достатньо було одного поняття... Леонідові не треба було пояснювати, в якому становищі опинилися ці люди, це було і так зрозуміло. Та хто їх до цього довів? Чому Дмитро мусив так безглуздо загинути, чому Йосип мусив загубити свої мрії, своє здоров'я і, нарешті, свою волю? Ах, і Йосипа теж, напевне, вже немає в живих.