Читати книгу - "Вогонь до вогню"

І Губа повагом відійшов до свого почту, який супроводжував його через Дніпро. Охоронці, десятків зо три кремезних молодиків, міцно сиділи на дебелих конях і кидали навсебіч швидкі погляди: чи не загрожує, бува, небезпека їхньому старшому?

Над галявиною знову здійнялося ревисько, але вже не таке гучне, як до цього. А коли воно вщухло, на пагорб вийшов Барило.

— Дозвольте, старшино і любе товариство, мовити слово і тому, хто, як і більшість з вас, не має статків, — почав він. — От нам кажуть: отямтесь, наведіть порядок! А коли їх питають — за яким це ви правом нас повчаєте, вони у відповідь: ми тут живемо з діда-прадіда. Але хіба сюди не приходили і наші діди-прадіди, хіба не вони тут селилися, аби пересидіти лиху годину?

— Правильно! — заволали байрачні бродники. — Барила-а!

Барило підняв руку — і крик поступово вщух.

— Так що ми маємо таке ж право селитися тут, як і вони, — він вказав рукою на валку возів. — Але що ми бачимо? Один живе в курені чи в землянці і більшого собі не дозволяє, бо знає, що не він тут один. А інший нахапав землі, скільки міг, порозводив отари та череди, і тепер нашому братові-нетязі не можна й кроку ступити, щоб не налетіти на їхнього гусака чи курку. А коли ненароком наступиш їй на горлянку, вони у крик: отямтеся, наведіть порядок! А хіба в нас не порядок? — перекрикуючи регіт бродників, продовжував Барило. — Скажіть мені, чому в наші краї не потикаються ні ті, хто живе в степу, ні ті, хто тулиться до Києва? Не знаєте? То я скажу: вони не потикаються тому, що в нас є свій порядок — бродницький. Правильно я кажу?

У відповідь в повітря злетіли десятки, сотні шапок та малахаїв.

— Правильно! Барила отаманом!

— А тепер про той порядок, який стосується кожного з нас. Про Гирича не скажу, бо він загинув далеко звідсіля. І Бог суддя тому, хто приклав до цього руку… — Барило з неприхованою зненавистю поглянув на Боброка. — А от Рибка з Сазоненком жили серед нас, їли з нами один хліб. Ну, перестаралися трохи, по-дурному пожартували. То хіба між нами водиться, щоб за такі речі голови стинати? Ні. Ми з вами з давен знаємо, що в нашому краї існує такий порядок: коли тебе образили — іди до старшини.

— Жарти, кажеш? — почулося з натовпу і наперед вийшов Медовуха. — Коли так, то дозволь пожартувати і мені…

Швидким порухом він зірвав з Барилової голови малахая і одягнув на себе.

— Гарний малахай, — задоволено зазначив він. — Був твій, а став мій!

Барило спаленів.

— Ти, негідь, що це собі дозволяєш? — погрозливо процідив він і його рука мимоволі потяглася до шаблі.

— Свят, свят, свят, чоловіче добрий! — з награним жахом скрикнув Медовуха і відскочив убік. — Ти ж сам тільки-но казав: коли тебе образили, то ні в якому разі не можна хапатися за зброю. Дозволяється лише жалітися старшині або скликати раду. Чи, може, я неправильно тебе зрозумів?

Якийсь час товариство застигло з роззявленими ротами. Нарешті то тут, то там пролунали перші смішки. А ще через мить галявина вибухла оглушливим реготом. Сміялися навіть ті, хто хвилину тому стояв за Барила горою.

— Ну й утнув!

— Цей Медовуха і на кутні, мабуть, жартуватиме!

Криво посміхаючись, Барило зняв руку з шаблі.

— Знайшов, де дурня валяти, — сказав він. — Це ти зумисне чи такий зроду?

— А це вже сам здогадайся, — відказав Медовуха і віддав Барилові малахая. — А тепер, товариство, хочу і собі сказати кілька слів. От тут Барило твердив, ніби Рибка з Сазоненком всього-навсього пожартували. Не знаю, які вони жартуни, бо бачив їх тільки раз. Але присягаюся головою, що в свою останню хвилину вони не жартували. Як людина, яка була тоді разом з Дмитром, стверджую, що вони хотіли помститися йому за смерть Гирича. Вони самі так казали. Але найбільше цього хотів Барило, який теж був там.

— Брехня! — скипів Барило. — Чим ти це доведеш?

Замість відповіді Медовуха попорпався в своєму сагайдаку і видобув звідтіля стрілу. Тоді простягнув руку до Барила:

— Дай-но і свою стрілу.

— Навіщо? — підозріло поцікавився Барило.

— Шкода тобі чи що? Подивлюся і віддам.

Барило завагався.

— Та дай йому те, що він просить, і нехай відчепиться, — почулося з гурту байрачних бродників.

Барило стенув плечима і потягнувся до сагайдака.

— Дякую, друже, — сказав Медовуха і підняв обидві стріли над головою. — Тепер, товариство, дивіться уважно! Оця стріла, як ви вже знаєте, належить Барилу. А оця…

Зненацька Барило зробив стрімкий порух, намагаючись вихопити свою стрілу, проте Медовуха був напоготові.

— Е ні, — зі сміхом відсахнувся він. — А тепер, шановна старшино, подивіться та скажіть усім, чим одна стріла відрізняється від іншої.

Старшина довго розглядала стріли.

— Нічим, — нарешті сказав Степан Рубець і повернув їх Медовусі. — І знак на них один і той же. Тільки незрозуміло, до чого ти це ведеш.

— До того, що одна з них впилася Дмитрові прямо проти серця. Щастя, що на ньому була кольчуга. А стирчала вона в Дмитровому плащі, і ми побачили її лише тоді, коли проскакали зо три версти від того місця, де здибали