Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Тепер найрозумніше було б відвести поїзд назад, проте він залишався на місці. Можливо, машиніст і кочегар сиділи у вагоні разом із пасажирами.

— Ось зараз почнеться справжня облога, — прошепотів коло мене Сем.

— Навряд. Червоношкірі знають, що в них лишилося небагато часу до наступного поїзда. Вони підуть на штурм, хоч зазвичай воліють цього не робити.

— А що зробимо ми? Тут доволі складно знайти правильне рішення.

— Правильним буде те рішення, на яке ми зважимося якомога швидше і яке так само миттєво виконаємо. Найкращою стратегією нападу я вважаю вогонь. Об’їдемо коней і підпалимо прерію півкільцем через кожні п’ятдесят кроків. Таким чином ми позбавимо індіанців можливості швидко втекти, і це буде найкращою тактикою.

— Чорт, не заздрю червоношкірим! А вам не здається, що від вогню спалахнуть і вагони?

— Не дай Боже! Я не знаю, чи в потязі везуть вибухонебезпечні речовини, якісь оливи чи смолу, а самі вагони зроблені з твердих порід дерева і не мали б спалахнути від трави. Але треба подумати і про ту єдину можливість, яка залишається індіанцям, щоб не згоріти заживо. Я на їхньому місці запалив би зустрічний вогонь, а сам сховався б під вагонами.

Шаман Жовте Перо. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

— Як думаєте, скільки часу нам знадобиться, щоб потихеньку підпалити траву? Ми ж не можемо запалити смолоскипи, щоб не видати себе завчасу?

— Хороший вестмен має бути готовий до всього. На такий випадок я маю сірники. Ось, візьміть!

— Браво, Чарлі! Тож підпалюємо траву — і до наших коней!

— Стривайте хвилинку, Семе! Який же я дурень. Нам не треба мчати до наших коней. Тут досить інших. Я візьму собі ось цього гнідого.

— А я — його рудого сусіда. Ходімо, переріжемо пута!

Швидко перебігаючи від одного коня до другого, ми розрізали пута, якими ті були стриножені. Потім ми підпалили траву і застрибнули в сідла. Спочатку спалахнула суха трава, потім зайнялися кущі. Індіанці ще нічого не помітили.

— Де зустрічаємося? — запитав Сем.

— Біля насипу. За стіною вогню. Зрозуміло?

— Так. Уперед!

Коні були збуджені ще коли ми почали перерізати пута, а тепер, відчувши вогонь, вони стурбовано збивалися разом, стригли вухами, готові щомиті зірватися з місця. Я подався праворуч, у глибину прерії, і, проскакавши галопом півколом завдовжки близько милі, запалив траву ще в кількох місцях. І тільки там мені спало на думку, що ми зробили фатальну помилку: поспішаючи влаштувати втечу чужих коней, ми геть забули про власних.

Я миттю повернув свого коня і помчав назад, до місця, де ми покинули своїх коней. Вогненне кільце розширювалося й висвітлювало кожен кущ, по прерії лунав тупіт кінських копит, а від насипу мені назустріч чути було виття, на яке здатні тільки червоношкірі. Під колесами вагонів замерехтіли маленькі вогники. Я не помилився, припускаючи, що індіанці розпалять зустрічний вогонь, а самі сховаються під потягом. Тим часом я вже бачив мого мустанга, поруч із ним стояла довгонога Тоні, а з правого боку до них мчав Сем. Його кінь біг так швидко, що мало не торкався землі черевом. Мабуть, він теж згадав про нашу фатальну помилку.

Але наших коней уже помітили індіанці, і близько десятка розфарбованих фігур з усіх ніг кинулися до них. Двоє з них бігли швидше за інших і були вже за кілька кроків від мого мустанга. Я закинув рушницю за спину і підвівся на стременах, вихоплюючи томагавк. Я впізнав індіанців: це були вожді. Однак перш ніж я встиг до свого коня, один із них уже скочив йому на спину.

— Геть, Ма-Ті-Ру! Це мій кінь!

Почувши своє ім’я, індіанець повернув до мене голову, і очі його спалахнули ненавистю:

— Вбивча Рука! Смерть блідолицьому псові!

Він вихопив з-за пояса ніж, але тут же впав із коня під ударом мого томагавка. Тієї ж миті другий вождь одним стрибком зайняв його місце в сідлі і спробував пустити коня галопом, не помітивши, що той прив’язаний.

— Ка-Во-Мієн, ти хотів зустрітися зі мною! Чого ж намагаєшся втекти?

Вождь зрозумів, що йому не минути загибелі на прив’язаному коні, і зістрибнув на землю, збираючись сховатися в кущах, але я махнув томагавком, і важка бойова сокира впала йому на голову, зминаючи орлине пір’я, він теж упав додолу. Я зістрибнув з коня і з рушниці убив ще трьох червоношкірих, які намагалися заволодіти нашими кіньми, часу для продовження бійки не було. Вогонь насувався. Не гаючись, я розрізав прив’язь і стрибнув у сідло. Гнідий кінь давно втік геть.

— Чарлі! Їдьмо туди, де ще є можливість проскочити крізь вогонь! — крикнув Сем.

Він на скаку перестрибнув з індіанського коня на свою Тоні і, сидячи в сідлі, зігнувся, як кішка, щоб розрізати ножем ремені, які стягували ноги тварини. Ми помчали до місця, де ще можна було вистрибнути поза стіну вогню.

Нам пощастило проскочити, потім ми повернули ліворуч і зупинили коней. Довкола було страшенно спекотно. Землю вкривав товстий шар попелу, який ще не встиг охолонути. Обабіч від нас вирувало море вогню, яке, здавалося, поглинало з повітря весь кисень. Дихати було неможливо.

Вогонь ішов далі у прерію, повітря ставало прохолоднішим, і через півгодини лише на горизонті виднілися відблиски пожежі. Навколо лежала почорніла земля, а дим над нею заступав зірки.

— О Боже! Давно мені не було так душно! — відсапуючись, промовив Сем. — Не здивуюся, якщо виявиться, що вагони палають, як солома.

— Не думаю. Поїзди часто їздять