Читати книгу - "Поза часом"

«Ох, якби ж то я з моїми франками був там» — диво нездійсненного бажання, той самий безсилий гнів, що його відчував скульптор, котрий знову поринув у читання.)

5. Патрісія Вілья, аргентинка, народжена в Буенос-Айресі в 1952 році, журналістка, працювала в агентстві Інтер Прес Сервіс, сестра моєї невістки.

Суть події: Вона та її наречений, Едуардо Суарес, також журналіст, були заарештовані у вересні 1976 року та відправлені до генерального управління федеральної поліції Буенос-Айреса. За тиждень після їхнього затримання її матір, яка зробила офіційний запит, сповістили, що, на жаль, сталася помилка. Їхні тіла не були повернуті рідним.

6. Ірене Моніка Бруштейн Бонапарте де Гінзберг, двадцяти двох років, художниця, одружена з Маріо Гінзбергом, виконробом, двадцяти чотирьох років.

Суть події: 11 березня 1977 року о 6 годині ранку до їхнього помешкання ввійшов з’єднаний загін військових і поліцаїв, які забрали подружжя, залишивши їхніх дітей, Вікторію, віком два роки й шість місяців, і Уго Роберто, віком рік і шість місяців, на порозі їхньої домівки. Ми негайно подали скаргу щодо habeas corpus [27], я — до консульства Аргентини в Мехіко, батько Маріо, мій сват, — у Буенос-Айресі. Я клопотала за свою дочку Ірене та за Маріо, викриваючи цей жахливий перебіг подій перед ООН, Організацією американських держав, Міжнародною амністією, Європейським парламентом, Червоним Хрестом тощо.

Але досі я не отримала інформацію щодо того, де їх утримують. Я щиро сподіваюся, що вони ще живі.

Як матір, позбавлена можливості повернутися до Аргентини через наведені вище факти переслідування нашої родини, і оскільки всі передбачені законом заходи вичерпані, я звертаюся до організацій і осіб, які обстоюють права людини з проханням ініціювати необхідні процедури з тим, щоб мені повернули мою дочку Ірене та її чоловіка Маріо і таким чином зберегли їхні життя та свободу. Підписано мною, Лаурою Беатріс Бонапарте Бруштейн. (газета «Ель Паїс», жовтень 1978 року, передруковано в «Денунсія», грудень 1978 року).

Скульптор повернув мені газетну вирізку, ми вже не мали сил говорити, бо обоє буквально падали з ніг від утоми; я відчула: він задоволений, що я погодилася написати коментар до його книжки, і щойно тепер я збагнула, що він до останньої миті сумнівався, бо про мене подейкують, нібито я дуже зайнята жінка, можливо, навіть егоїстка, в кожному разі письменниця цілком занурена в свої справи. Я запитала, чи є поблизу стоянка таксі, і вийшла на безлюдну, холодну й занадто широку, як на мене, паризьку вулицю. Вітер шмагонув мені в обличчя, змусивши підняти комір пальта, я чула глухий стукіт власних підборів, що розбуркав тишу, відбиваючи ритм, у якому втома та нав’язливі думки без кінця повторюють ту саму мелодію чи рядок із вірша, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, я спробувала відігнати цю хвилю, що наринула на мене, намагаючись дихати глибоко, подумки зосередившись на завтрашній роботі; не знати чому перейшла на інший бік вулиці, хоча в цьому не було жодної потреби, бо вулиця виходила на площу Шапель, де я сподівалася піймати таксі, тож було однаково, яким боком іти, я просто перейшла, не маючи навіть сил запитати себе, навіщо так учинила.

На східцях одного з під’їздів, загубленого серед таких самих під’їздів інших багатоповерхівок, що невиразно бовваніли в цьому темрявому кварталі, сиділа дівчинка. Те, що дівчинка сиділа тут, на східцях, о цій порі, сама в цьому безлюдді, вразило мене менше, ніж її вид: така собі біла скоцюрблена плямка, що затулила руками личко — її можна було прийняти за собаку або залишений біля дверей бак для сміття. Я розгублено роззирнулася: якась вантажівка віддалялася, тьмяно блимаючи жовтими фарами, протилежним тротуаром, зіщулившись, ховаючи голову в напнутому комірі пальта й засунувши руки в кишені, простував якийсь чоловік. Я зупинилася й глянула на дівчинку зблизька: рідкі кіски, біла спідничка, рожевий джемпер, а коли вона відсмикнула руки від обличчя, я побачила очі та щічки, і навіть напівморок не зміг приховати сльози, що блищали, стікаючи їй аж до рота.

— Що з тобою? Що ти тут робиш?

Вона глибоко задихала, ковтаючи сльози та шмарклі, а тоді гикнула чи схлипнула й звела голову та втупилася в мене: маленький почервонілий носик, тремтячі губи. Я знову запитала про те саме і, здається, говорила щось іще, схилившись до неї.

— Моя мама, — проказала дівчинка, важко дихаючи, — тато робить мамі зле.

Можливо, вона хотіла щось додати, але її рученята потяглися до мене, і я відчула, як дівчинка обхопила мене й розпачливо заридала, притиснувшись до моєї шиї; від неї тхнуло брудом і мокрими трусиками. Випростовуючись, я хотіла взяти її на руки, однак мала відсторонилася й втупилася в морок провулка. Вона щось показувала мені пальцем, а тоді пішла, і я попростувала за нею туди, де мріла кам’яна арка, а далі в напівтемряві можна було розгледіти якийсь сад. Дівчинка мовчки проминула арку; сад виявився радше городом із низько натягнутим дротом, що розмежовував засіяні ділянки; світла вистачало, щоб роздивитися миршаві деревця, кілки, за які чіплялися й дерлися вгору рослини, якісь шмати, що правили тут за опудала, покликані відлякувати птахів; у центрі бовваніла приземкувата халабуда під бляшаною покрівлею і з віконцем, з якого пробивалося зеленкувате світло. У вікнах навколишніх п’ятиповерхівок не горіло жодного вогника, їхні чорні стіни губилися вгорі, злившись із низьким похмурим небом.

Дівчинка йшла вузьким проходом між двох клумб просто до дверей халабуди; вона швидко озирнулася, щоб упевнитися, що я й далі простую за нею, а тоді ввійшла до приміщення. Я розуміла, що повинна зупинитися й розвернутися назад, сказати собі, що цій дівчинці наснився поганий сон, і