Читати книгу - "Незвіданий світ"

Покепкувавши під загальний регіт зі свого опонента, лектор змальовував далі картину минулого — усихання морів, утворення піскуватих мілин і лагун із багатою фауною, прагнення морських тварин оселитися на суходолі, велика пожива, що чекала на них там, і, як наслідок, їх власне збільшення.

— Ось, леді й джентльмени, причина незвичайного зросту плазунів. На щастя, вони зникли з поверхні Землі задовго до появи перших людей.

— Стосовно цього можна ще сперечатися! — роздався голос на помості.

Збити містера Уолдрона з пантелику було нелегко, а переривати його, як зробив це джентльмен із червоною краваткою, взагалі ставало небезпечно. Почуте зауваження здалося лекторові такою нісенітницею, що він навіть на мить розгубився, а після короткої паузи оговтався й голосно та повільно повторив:

— Вони зникли з поверхні нашої планети ще до появи людини.

— Стосовно цього можна ще сперечатися, — знову сказав той самий голос.

Уолдорн здивовано пробігся очима по ряду на помості і спинив свій погляд на Челленджерові, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, із заплющеними очима та, здавалось, усміхався.

— A! — знизав плечима Уолдрон. — Це ж мій друг, професор Челленджер, — і поновив свою лекцію, нібито подальші пояснення були зайві.

Та інцидент на цьому не скінчився. Поринаючи у гущавину минулого, лектор щоразу повертався до свого твердження про загибель передісторичного життя і щоразу чув нове зауваження від професора. Аудиторія починала вгадувати наперед його репліки та із захопленням їх зустрічала. Щойно Челленджерова борода починала рухатися, купка студентів викрикувала, не давши йому вимовити й слова: «Стосовно цього можна ще сперечатися». У відповідь чулися крики: «До порядку!» і «Сором вам!». Уолдрон, хоч яким досвідченим та дотепним лектором був, почав помітно нервуватися. Він дедалі частіше спинявся, збивався, повторювався, нарешті заплутався в занадто довгій фразі й накинувся на винуватця скандалу.

— Це абсолютно нестерпно! — гукнув він і люто зиркнув на поміст. — Я мушу просити вас, професоре Челленджер, припинити ваші несвідомі й непристойні випади.

У залі запанувала тиша. Студенти від подиву закам’яніли, споглядаючи сварку двох видатних науковців. Нарешті важка постать Челленджера відділилася від крісла.

— А я й собі мушу просити вас, містере Уолдрон, не висловлювати твердження, що розбігаються з науковими фактами.

Ці слова спричинили справжній ураган. «Ганьба! Ганьба!», «Дайте йому слово!», «Виженіть його!», «Скиньте його з помосту!», «Вдало сказано!» лунало зусібіч. Дехто кричав із обуренням, дехто — із захопленням. Урешті-решт голова підхопився і, шалено плескаючи в долоні, силкувався заспокоїти публіку.

— Професоре Челленджер... особиста... думка... потім... — тільки й можна було розібрати з його мимрення.

Порушник тиші вклонився, усміхнувся, розгладив бороду й сів у крісло. Уолдрон, зашарівшись і перебуваючи у войовничому настрої, повів далі. Час від часу, висловлюючи якесь твердження, він кидав убивчі погляди на свого супротивника, а той, здавалося, знову задрімав із тою ж таки широкою, щасливою усмішкою на обличчі.

Нарешті доповідь добігла кінця, і, я думаю, добігла передчасно, бо остання частина її була якась зібгана і навіть трохи безладна. Нитка доводів увірвалася, та й слухачі сиділи схвильовані, в очікуванні дискусії. Уолдрон зайняв своє місце, голова щось пробелькотів, і професор Челленджер підійшов до кафедри. Я дослівно записував його промову для своєї «Газетт».

— Леді й джентльмени, — почав він, незважаючи на шум на задніх лавах, — вибачте: леді, джентльмени й діти; я не помітив спершу значної частини моєї аудиторії.

У залі запанував страшенний галас. Професор, ласкаво похитуючи своєю величезною головою, стояв із піднесеною вгору руку, немов пророк, який благословляє натовп.

— Мені доручено висловити містеру Уолдронові подяку за надзвичайно мальовничу й образну лекцію, що її ми оце прослухали. У дечому я з ним не згоден і мусив був вказувати йому на помилки, але в цілому містер Уолдрон впорався зі своїм завданням цілком сумлінно і представив нам зрозумілу та цікаву історію нашої планети так, як він її собі уявляє. Нема нічого легшого для сприйняття, ніж популярні лекції, але містер Уолдрон, — Челленджер люб’язно поглянув у бік лектора, — не заперечуватиме, сподіваюся, що такі лекції завищи відрізняються поверховістю й недоброякісністю, бо їх доводиться прилаштовувати до низького розумового рівня слухачів. (Іронічні оплески.) Популярні лекції по суті своїй — паразитичні. (Рух обурення й протесту з боку містера Уолдрона.) Задля слави чи заробітку лектори-популяризатори використовують працю своїх скромних, маловідомих товаришів. Найменший новий факт, здобутий унаслідок лабораторної праці, ота найменша цеглина, що призначена для збудування храму науки, — значно цінніший, аніж така лекція, що протягом кількох годин тішить охочу до розваг аудиторію і не має жодних практичних наслідків. Цими зауваженнями я зовсім не збираюся ображати містера Уолдрона, а хочу тільки, щоб ви не втратили почуття міри. Не можна ж бо мати звичайного служку за архієрея. (Тут містер Уолдрон шепнув щось голові, а той підвівся і з суворим виглядом виніс догану карафці з водою.) А тепер годі вже про це. (Гучні й протяжні оплески.) Перейдемо до більш важливого для науки питання. З яким твердженням лектора я, дослідник-практик, не погодився? З твердженням про зникнення з поверхні Землі деяких груп тварин. Я кажу це не як аматор або як лектор-популяризатор. Я кажу як людина науки, зблизька обізнана з фактами, і запевняю, що містер Уолдрон помиляється, говорячи, що передісторичних тварин більше не існує. Безперечно, як він і казав, вони — наші предки, але предки, так би мовити, сучасні. Їх можна побачити й тепер в усій їхній подекуди страшній своєрідності, треба лише мати енергію та настирливість, щоб відшукати місця їхнього мешкання. Істоти, яких відносять до юрської доби, страховиська, що легко переможуть і здолають найбільших із наших ссавців, живуть ще й досі... (Крики: «Нісенітниця!», «Доведіть ваші слова!», «Звідки ви знаєте?») Звідки я знаю, питаєте ви? Знаю через те, що особисто відвідав їхні леговища. Знаю тому, що сам бачив деяких із них. (Оплески, шум, хтось гукає: «Брехун!») Я, кажете, брехун? (Загальне галасливе задоволення.) Чи то справді хтось назвав мене брехуном? Може,