Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

залу відгукуються, ніби ехо, а світ продовжує жити як ні в чому не бувало і хтось безсовісно спостерігає за драмою. Якби я лише могла їй сказати, що попереду багато цікавого, а сьогоднішня злість на саму себе зробить її власним Учителем у момент, коли вона боляче вдарить саму себе по спині бамбуковою палицею як у мультфільмі «Мулан».

Що може чути переможець, крім музики фанфар? Нічого. Тільки програш змушує тебе зупинитися, загострити чуттєвість і поглибити бачення. Просто тому що ніхто не витягне тебе з ями, яку залишилося злегка засипати, і завжди знайдуться бажаючі висунути звинувачення. Тільки справа не в них, а у твоїй готовності до перезавантаження.

Тому вона прокинулася о пів на шосту ранку, взяла аркуш паперу і написала «маніфест» обіцянок самій собі, не боячись ще більше поглибити безлад всередині. Зовсім не збиралася вдарятися в щире обурення і анітрохи не образилася. На жаль, щоб її образити, потрібно щось сильніше. Повернувши собі право бути незручною і вольовою, вона не стала підкладати свиню чи дарувати білого слона20, натомість закопала всі свої сокири, ножі і томагавк, написавши наступні слова:

«Привіт! Я вже та, якій не страшно. Мені здавалося, що я непереможна фортеця, але раптова поразки пожежа розділила моє життя навпіл, упала вежа. Ви забрали мою корону, сказали, що мені не вистачає хвацькості, а ваші джокери перевдягалися у королев, готуючись до костюмованого маскараду. Посипавши на рану сіль, втерли її за півхвилини. Якщо є десь місто кольору смарагду, то я туди потраплю, без допомоги чарівниці Вілліни21, але з вірою тієї, чиє ім’я теж з подвійною літерою «л». Вам би трохи більше далекоглядності, знали б, що я з тих, хто б’ється до останнього, наче лев. Можливо, мої мрії перечепилися, втративши опору, але не розбилися. Моя зірка впала, але вдарившись, спалахнула яскравіше».

Якщо противники сильніші, твої дії повинні вийти за межі їх розуміння. І вона йшла далі, попри втому, але завжди у напрямку дому. Просто тому, що чуючи дзвін, знала де він, розрізняючи музику дзвіночків на шапках блазнів і тривожних дзвонів. На її спині ще довго малюватимуть мішені, але відчуття злету перевершує втрати.

Інші жили з розумом, але по ту сторону її сприйняття, вона ж – серця дивацтвом, а межею була невидима лінія між душею і одягом. У німецькій мові є слово для позначення почуття на грані фолу, між любов'ю і ненавистю22. Щось подібне вона відчувала, з вдячністю помолившись за кожну в її броні тріщинку, запеклу й охололу.

Ця дівчинка як ніхто знає, що думка «а раптом знову нічого не вийде?» не повинна відлякувати, варто лиш пообіцяти собі: що б не трапилося – не здаватися. Людина одночасно сильна і слабка, чогось бажає і сумніви має. У ситуації, коли ти в меншості – і навіть в однині, – це не привід перестати триматися правди. Навпаки: усім наперекір варто пам’ятати, що мрії можуть перечепитися, втратити опору, але не розбитися.

Волошки з поля

Того дня навігатор зіграв з нею злий жарт, завівши світ за очі. Вийшовши з авто, опинилася посеред поля, на якому колосилися хліба і цвіли волошки, синьоокі і у світлі сонця, що сідало за обрій, блискучі трішки. Сонце залишило вицвілі смужки у її волоссі.

Меггі Нельсон23 назвала одну зі своїх книг «Волошки», будучи безмежно закоханою у колір цих квітів, який дозволяє відчути, що у будь-якому розпачі ти не самотній. Недаремно «Kind of Blue» вважається найращим джазовим альбомом, шедевром Девіса.24 Гете називав синій кольором переживань, любити який може божевільний. А вона любила і колір, і квіти, абсолютно не відчуваючи себе божевільною, але і вільною – теж ні.

Вона любила розмовляти з кімнатними рослинами у коридорах і залах бібліотек, не будучи до кінця впевненою, що вони чують і розуміють, проставляючи у формулярах ім’ярек. Просто їй було шкода, що інші на них уваги не звертають. Люди взагалі дивні і до усього звикають, хоча їх любити просто. Так просто, що складніше нікуди. Тому їй хотілося як Маленький принц накрити скляним ковпаком від усіх вітрів світу і пересудів свої думки й недомальовані етюди.

Пила каву на автозаправці зосереджено і повільно. Перед очима стояло поле волошок, а він десь проживав своє життя. Здавалося, кава охолола б швидше, якби він опинився поруч. Згадувати про нього було як думати про домівку, коли до неї кілька сотень кілометрів після повороту ліворуч.

Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, але усі слова хотілося залишити на завтра, описати усе довкола його ім'ям, аби наректи минулим уже зараз. Їй довелося визнавати, що буває спокійно і затишно, коли нею керують, але тільки якщо вона сама того бажає. Як доля далі б не склалась, вона вірила його словам, навіть без бланків довіри, віддрукувати які він не встиг. Вона була близько до моря, але там їй не спалося. Зовсім. Чайки кричали, що він не повернеться, який там сон? Швидше б настала осінь, яка тихим сумом і шелестом листя обплітає балкон.

Найгірше – це те, що в можна охарактеризувати як відчуття непотрібності. Якщо ти хоч раз щось подібне відчував, знаєш, наскільки це гірко. Така собі фобія меншовартості, що змушує з поля зору зникати знову. Щоб відволіктися, вона загадувала бажання і умови їх здійснення. Коли, наприклад, ота жовта «п’ятірка» поверне ліворуч, усе вийде і справдиться, якщо направо – доведеться чекати, поки справи налагодяться. Якщо кроків до навчальної аудиторії кількість непарна, надійде звістка, а якщо парна – надія ілюзорна і примарна.

Зрештою, яка різниця, отримає вона від життя те, на що чекає, чи ні? Тільки б не зраджувати собі і зі спокійною совістю спати. Знати, що може звалитися на нас у будь-який момент часу, так само неможливо, як, за словами Флобера, вимагати апельсинів від яблуні. Можливо, вона згадуватиме день, коли він прийшов до неї і сказав: – Вирішено. Тепер я буду жити тут, звикай. Чи якось так: давай разом, а не один одного навпроти, сподіваюся ти не проти. Можливо, такого не трапиться і залишиться надсилати привіти, бо вони