Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

— Може, це тобі й сходить з іншими дівчатами, — холодно зауважила вона, відсуваючись од мене, — але зі мною таке не пройде. Відчини «бардачок» — знайдеш там віскі й сандвічі. Можливо, це тебе більше налаштує на робочий лад.

Я забрав руку з її талії і поліз у бардачок.

— Ти — сама завбачливість, — сказав я з повним ротом. — Це єдине, що може мені завадити цілувати тебе.

— Я знала, — їдко зауважила вона. — Тому й прихопила віскі та бутерброди.

Коли я доїдав другий сандвіч, вулицею промчав оливково-зелений «додж». Мені не треба було дивитись на нього двічі, бо я вже знав, що це той самий «додж» і той самий водій.

Я утиснувся в крісло, щоб стати непомітним для водія.

— Це той тип, який переслідував мене, — сказав я Полі. — Простеж за ним і зауваж, куди він їде.

— Зупинився біля Юдориної халупи і тепер виходить з машини, — повідомила вона.

Я обережно підвів голову. «Додж», як і казала Пола, зупинився біля біло-блакитної хатини. З машини вийшов амбал, з таким грюкотом зачинив дверцята, що авто мало не завалилося набік, і попростував до входу в будинок. Не постукав, а просто відчинив двері й зайшов: видно було, що чолов’яга поспішає.

— Оце, моя люба, і називається інтуїцією, — сказав я Полі. — Я вважав, що вона або зустрінеться з кимось, або комусь зателефонує. Отже, зателефонувала. І відразу ж приїхав здоровило-консультант. Здається, я недаремно цим усім зайнявся. Все, що тепер відбуватиметься, має бути вельми цікавим.

— Що робитимеш, коли він поїде?

— Зайду і скажу їй, що мені не вдалося нашкребти п’ять сотень. Побачимо, як вона поводитиметься.

Я прикінчив усі сандвічі й саме взявся за віскі, коли вхідні двері халупи розчахнулись і амбал вийшов. Він залишався в будинку одинадцять з половиною хвилин — судячи зі стрілок годинника на щитку приладів. Роззирнувшись направо-наліво, глянув на припарковане неподалік авто Поли, яке, однак, стояло надто далеко, щоб можна було роздивитися, хто в ньому. Потім неспішно пройшов доріжкою до свого «доджа», сів і поїхав геть.

— Консультація була недовгою, — констатував я. — Якби всі вирішували справи так швидко, робота б усюди кипіла. Поїхали, люба: тепер наша черга на відвідини. Підкинь-но мене до будинку, а сама зачекай у машині — я не хотів би, щоб вона нервувала, побачивши тебе.

Пола завела двигун і під’їхала до біло-блакитної халупи. Я вийшов.

— Якщо почуєш крики, — попередив я, — то не зважай на них. Знай, що то Юдора вражена моїми особистими принадами.

— Сподіваюся, вона запустить чавунною праскою тобі в голову!

— Можливо. Вона — непередбачувана особа. Мені такі подобаються.

Перелізши через ворота, я пішов стежкою до парадного входу. Постукав і вичекав, насвистуючи щось собі під ніс. Жодного звуку. В будинку було тихо — наче мишка стежить за котом.

Я постукав знову, раптом згадавши, як здоровань нишком озирав вулицю, і це видалося мені поганим знаком. Торкнувся клямки дверей — вони були замкнені. Тепер була моя черга крадькома озирати вулицю. Якщо не брати до уваги Полу та її авто, вулиця була порожня — мов обличчя старигана без курива та грошей. Піднявши дверний молоточок, я тричі стукнув ним у двері, чим зчинив неабиякий шум. Пола, нахмурившись, визирнула з віконця машини.

Я трохи вичекав. Жодного звуку. Мишка продовжувала спостерігати за своїм котом. У будинку панувала абсолютна тиша.

— Від’їдь на Біч-стрит, — сказав я Полі. — І зачекай на мене там.

Вона завела двигун і поїхала, навіть не глянувши у мій бік. Це ще одна цінна Полина риса. Вона беззастережно виконує накази — без додаткових запитань.

Я знову потай озирнув вулицю, гадаючи, чи не підглядає хтось за мною з-за щільних завісок котрогось із численних будиночків. Однак слід було ризикнути. Я обійшов будинок Юдори в пошуках чорного входу. Тильні двері були відчинені, тож я безшумно пройшов у кухоньку. Саме таку кімнату й варто було очікувати побачити в будинку, де мешкала дівчина на кшталт Юдори Дрю. Напевно, тут уже місяць не прибирали. Усюди — в раковині, на столі, на стільцях та підлозі — наставлені нечищені каструлі, брудний посуд та немиті склянки. Сковорідка, закопчена й жирна, з роєм великих мух, виглядала з мийки. Сміттєвий бак забитий порожніми пляшками з-під джину та віскі. Пречудовий аромат зіпсутої їжі, бруду та прокислого молока висів у повітрі. Щиро кажучи, не та квартирка, в якій я хотів би жити, але що вдієш — смаки у людей різні.

Я проминув кухню, відчинив двері й зазирнув у маленький, неохайний хол. Туди виходило ще двоє дверей — імовірно, вітальні та їдальні. Обережно підійшов до дверей справа й зазирнув у далеко не чепурну кімнату, де було ще більше пилюки і бруду. Юдори й тут не видно: не видно її і в їдальні. Залишалися кімнати нагорі. Я неквапно піднявся сходами, гадаючи, чи не приймає вона, бува, ванну і саме тому не відчиняє, але вирішив, що це малоймовірно. Юдора не справляє враження дівчини, яка дуже часто приймає ванну.

Вона була в першій зі спалень. Амбал зробив свою роботу сумлінно — вона ж зробила все, щоб захиститися. Лежала поперек зім’ятого ліжка, розкинувши ноги, з роздертою на спині блузкою. Навколо шиї обмотаний блакитно-червоний шарф, імовірно, її власний. Багряно-чорне обличчя, очі вилізли з орбіт, язик висунутий, у кутиках губ піна. Це було відразливе видовище, і смерть її не була легкою.

Відвівши погляд, я оглянув кімнату. Все було більш-менш на своїх місцях. Так само брудно і запилюжено, як у інших кімнатах, ще й пахло старими парфумами.

Повільно відступив до дверей, і, не глянувши на ліжко,