Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

сказати «ні». Ким би ви не були, зустрівши вас на вулиці, містер Бенедікт дивився на ваші ніздрі, розглядав ваші вуха або вивчав лінію росту вашого волосся своїми маленькими лякливими дикими очима, проте ніколи не дивився вам прямо у вічі, і тримав вашу руку своїми холодними руками так, наче вона — дорогоцінний подарунок, і торочив одне лише:

— Ви безсумнівно, безумовно і беззаперечно праві.

Але розмовляючи з ним, ви завжди розуміли, що він не чує жодного вашого слова.

Тепер, стоячи на своєму ґанку, він сказав маленькій дитині, яка пильно дивилася на нього, побоюючись, що він їй не сподобається:

— Ти — мила маленька дитина.

Містер Бенедікт спустився східцями і вийшов за браму, жодного разу не поглянувши на невелику трупарню. Він відклав це задоволення на пізніше. Було дуже важливо, щоб усе відбувалося у правильній послідовності. Поки що не варт з радістю думати про тіла, які чекають на застосування його талантів у трупарні. Ні, йому краще зайнятися звичною щоденною рутиною. Спершу треба добряче накрутити собі нерви.

Він знав, куди слід піти, щоби довести себе до шаленства. Півдня він тинявся крихітним містечком, дозволяючи своїм живим співгромадянам пригнічувати його своєю зверхністю, а власній меншовартості розчиняти його, купати у поті, зав’язувати серце і розум у тремтячі вузли.

Він поговорив з містером Роджерсом, аптекарем: марна, беззмістовна ранкова розмова. І він зберіг і затаїв у собі дріб’язкові приниження, зневажливий тон і образи, спрямовані в його бік. У містера Роджерса завжди знаходилися якісь уїдливі словечка про людей поховальної професії.

— Ха-ха, — сміявся містер Бенедікт над черговим жартом, насправді прагнучи закричати у своїй жалюгідній люті.

— А, от і ви, мабуть, геть закоцюблий, — поцікавився містер Роджерс цього ранку.

— Закоцюблий, — відповів містер Бенедікт. — Ха-ха!

Вийшовши з аптеки, містер Бенедікт зустрівся з містером Стайвзентом, підрядником. Містер Стайвзент поглянув на годинник — оцінити, скільки часу він може витратити на Бенедікта, перш ніж вигадати якусь зустріч.

— О, привіт, Бенедікте, — вигукнув Стайвзент. — Як там ваш бізнес? Закладаюся, що ви чіпляєтеся за нього зубами і нігтями? Справи йдуть? Я кажу, що зубами та нігтями…

— Так, так, — нерозбірливо хихикнув містер Бенедікт. — А як ваш бізнес, містере Стайвзент?

— Послухай, Бенні, старий, а чому у тебе такі холодні руки? У тебе такий крижаний потиск. Ти щойно бальзамував фригідну жінку! Гей, це непогано. Ти чув, що я сказав? — прогуркотів містер Стайвзент, ляснувши його по спині.

— Добре, добре! — сказав містер Бенедікт, силувано шкірячись. — Гарного дня.

І так без кінця… Містер Бенедікт, котрого штовхали від одного знайомого до іншого, видавався таким собі озерцем, куди жбурляли всяке сміття. Починалось усе з невеликих камінчиків-плесканців, а потім, оскільки містер Бенедікт не вкривався брижами і не протестував, вони жбурляли камінь, цеглу, брили. Але містер Бенедікт не відав про дно: жодного сплеску, жодних кіл на воді. Озеро не відповідало.

Наприкінці дня він ставав усе безпораднішим і лютішим, але продовжував іти від будинку до будинку задля ще декількох коротких зустрічей і розмов, ненавидячи себе зі справжнісіньким мазохістським задоволенням. Але найбільше його змушувала продовжувати свій шлях думка про прийдешні нічні втіхи. Тож він знову і знову завдавав собі страждань через цих тупих, пихатих задирак, кланявся їм, бережно тримаючи їхні руки перед собою, наче печеньки, і не просячи нічого, крім глузувань.

— А ось і ти, сікачу, — сказав містер Флінґер з гастрономічного магазину. — Як там твоя солонина і маринований мозок?

Все це створювало крещендо[8] меншовартості. Після фінального удару литавр і нестерпного самоприниження містер Бенедікт, з шаленством глянувши на циферблат наручного годинника, повернувся і побіг назад через місто. Він досяг своєї вершини, тепер він був готовий, готовий працювати, готовий робити те, що має бути зробленим, і насолоджуватися собою. Огидна частина дня закінчилася, а хороша частина саме мала розпочатися!

Він енергійно вибіг по сходах трупарки.

Кімната чекала на нього, наче сніг, що саме випав. Там були білі пагорби і тьмяні обриси чогось, що покоїлось у сутінках під простирадлами.

Двері різко відчинилися.

Містер Бенедікт, обрамлений потоком світла, постав на порозі: голова відкинута назад, одна рука піднята у театральному привітанні, інша — із неприродною твердістю спиралася на дверну ручку.

Господар ляльок повернувся додому.

Довгу хвилину він стояв у самому центрі свого театру. В його голові, вочевидь, гриміли овації. Він не рухався, однак схилив голову з ницою вдячністю до цієї люб’язної, аплодуючої аудиторії.

Він обережно зняв і повісив піджак, одягнув свіжий білий халат, з професійною чіткістю застебнув манжети, а потім вимив руки, водночас поглядаючи на своїх найкращих друзів.

Тиждень виявився непоганий: родинних реліквій під простирадлами покоїлося достатньо, і, стоячи перед ними, містер Бенедікт відчував, як він росте, височіє і возвеличується над ними.

— Наче Аліса! — здивовано вигукнув він самому собі. — Вище і вище. Дивніше і дивніше! — Він здіймав руки вперед і вгору.

Йому ніколи не вдавалося подолати власну полохливість, аж поки він не опинявся у кімнаті з мерцями. Його охоплювало щастя і водночас збентеження від усвідомлення того, що тут він — повелитель народів, що він може робити з людьми все, що лише заманеться, а вони неодмінно мусять бути ввічливими і співпрацювати з ним. Вони не можуть утекти. І зараз, як і в інші дні, він почувався вільним і сповненим сил, він ріс і ріс, наче Аліса.

— О, так високо, так високо, аж так високо… допоки моя голова… не вдариться… об стелю.

Він пройшовся поміж накритими простирадлами столами. Почувався так, наче повертався з кіносеансу пізно вночі: дуже сильний, дуже бадьорий, дуже впевнений у собі. Він знав, що всі поглядають на нього після кіно — такого симпатичного, вихованого і сміливого, достоту схожого на кіногероя… а який дзвінкий і вабливий у нього голос! а як артистично він здіймає ліву брову! а як вправно постукує своєю тростиною! Іноді цей викликаний фільмом гіпноз тривав упродовж усього шляху додому й уривався разом зі сном. У житті настільки дивовижно і чудово він почувався лише у кіно і тут — у своєму приватному маленькому театрі холоду.

Він ішов уздовж завмерлих рядів, звертаючи увагу на кожне ім’я на білій карточці.

— Місіс Валтерс, містер Сміт. Міс Браун. Містер Ендрюс. О, доброго вечора усім! Як ви сьогодні почуваєтесь, місіс Шелмунд? — запитував він, піднімаючи простирадло і нахилившись наче над сплячою дитиною. — Ви чудово виглядаєте, люба.

За життя місіс Шелмунд жодного разу не заговорила з ним, вона завжди проходила мимо, схожа на велику білу статую, під спідницею якої ховалися роликові