Читати книгу - "Розбите дзеркало"

— Пішла ти, — повторив Ігор, додав ще тихіше, собі під носа: — Сучка.

9

Лишившись сам, Ігор Яровий налив собі ще порцію.

Він не збирався сьогодні напиватися. Завтра нова зустріч із Лорою Кочубей, перед тим треба переговорити з клієнтами. Треба мати ясну голову, бо від обох зустрічей багато чого залежить. Саме тому він збирався провести час із незнайомкою, спровадити й влягтися спати. Звичний, випробуваний часом, ефективний план.

Зруйнований якоюсь переляканою закомплексованою дурепою.

— Хто ти така, — повторив роздратовано, але вже не кричав.

Подібний вибрик стався вперше. Нічого, нехай, матиме й такий досвід. Просто вечір пропав, усе полетіло шкереберть. Обставини провокували напитися чи принаймні випити стільки, аби червона мавпа пішла спати раніше за нього.

Яровий сів на диван, простягнув руку до пляшки.

Дивно.

Зловив порожнечу.

Нічого не розуміючи, Ігор розчепірив пальці на п’ятірні, кілька разів стиснув і розтиснув їх, немов бавився кистьовим еспандером. Пляшка стояла там, де він її поставив. Дотягнутися рукою — запросто. Але чомусь промахнувся. Так, ніби пляшка сама посунулася вбік, аби вислизнути.

— От дурня, — процідив Яровий.

Зосередившись, він вмостився зручніше. Розвів обидві руки, розім’яв пальці, обережно взяв пляшку обома, міцно стиснув. Не повірив очам.

Пляшка виросла.

Не набагато. Трошки. Ледь витягнулася в довжину, збільшилася в руках. Ще й зробилася раптом важчою, ніж була.

— Дурня, — повторив Яровий, але рук не розтискав.

Якийсь час сидів, відчуваючи, як усе довкола поволі починає гойдатися, наче човен на хвилях. Злякався раптом: впустить пляшку — втратить точку опори, сам упаде. Тож навпаки, стиснув її сильніше.

У дальньому кутку майнуло щось сіре й живе.

Раніше з Ігорем Яровим нічого подібного не траплялося. Тим паче — у власному помешканні. Вдома ж і стіни допомагають.

А тут вони раптом почали стискатися відразу з чотирьох боків.

Вухо зловило тихі кроки.

— Дурня! — вимовив Ігор і сам почув відлуння власного голосу, не впізнаючи його. — Нікого тут нема. Я напився. Нерви. Буває.

— Буває, — почув навзаєм.

Яровий завмер, напружився, нашорошив вуха.

— Буває, — повторив голосно.

Цього разу відповіді не було. І стіни розсунулися, кімната знову набула звичних розмірів.

— Тихо сам із собою, — гмикнув Ігор. — Менше пити треба.

Ураз згадав — далі стискає пляшку в правиці. Зиркнув на неї, аби переконатися — нічого дивного не відбувається, вже така, як раніше. Піднісши руку до світла, Ігор покрутив пляшку, роздивляючись, немов бачив уперше. Потому наблизив до очей, гмикнув.

— Так я й небагато наче випив… Скажи?

Зараз Яровий усвідомлював, що говорить сам до себе. З ним таке траплялося не раз. Він не вважав це психічним розладом. Списував на втому. Завантажуючи себе роботою, аби не давати червоній мавпі можливості нагадати про себе, Ігор останнім часом таки відчував, як вигорає всередині. Часу не мав ні на що. Тим паче на заведення якихось людських стосунків. Мав лише ділові, найменші спроби інших зблизитися — не подружитися, бодай встановити приятельський контакт — припиняв, рубав із корінням.

Не вірив у людську щирість.

Але й не пив стільки, аби отак, пізно ввечері, зачиненим у власній квартирі, розмовляти із самим собою.

— Егей! — вигукнув голосно.

— Е-е-е-й! — прошелестіло ззаду тихенько.

— Хто тут?

Яровий рвучко розвернувся. Правиця міцніше стисла горлечко. Ігор готовий був напасти першим, перетворити пляшку на зброю, дорого продати своє життя. Проте нікого й нічого позаду себе не побачив. Зараз він стояв спиною до зачинених дверей спальні й кабінету. Перед собою бачив арочний вхід на кухню, праворуч — прочинену ванну кімнату.

Тихо.

— Хто тут?

Зараз він не кричав, питав тихо, обережно. Ніби справді боявся появи привида. Такого, як у страшних фільмах. Не любив їх, та все ж змусив себе переглянути кілька. Читаючи в інтернеті різні мудрі поради на тему заспокоєння нервової системи, надибав рекомендацію дивитися страшилки. Вони забирають увесь негатив, компенсують страхи, котрі переслідують у думках, реально заспокоюють. Адже, як писав порадник, усе відбувається не насправді. Глядач стає свідком вигаданих подій і переживає різні кошмарні моменти, лишаючись при тому в повній безпеці.

Не допомогло.

Дурна порада.

— Дурня, — знову промовив Ігор. — Нікого тут нема. Ніхто сюди не зайде.

Аби переконати себе в тому, поставив пляшку назад на стіл, пройшов до вхідних дверей, посмикав. Зачинено, сам же повертав замок на два оберти. Задля святого спокою зробив ще один, знову перевірив двері на міцність. Потому, для чогось тримаючи спину рівно, розправивши плечі й войовничо випнувши вперед груди, посунув через залу до ванної. Широко прочинивши двері, став навпроти раковини, подивився на своє відображення у великому дзеркалі.

— Зараз. Усе минеться зараз, — пообіцяв відображенню.

Пустив холодну. Чомусь ніколи дотепер струмінь із крана не нагадував бурхливий водоспад. А сам Ігор ураз відчув себе на краю уривчастого берега, з якого стежив за падінням води. Сперся руками об краї раковини. Постояв так, потім склав долоні ківшиком. Набрав повний, нахилився ближче, щедро хлюпнув собі на лице.

— Хто ти така.

Це не запитання — звичайна фраза, почута за спиною крізь шум води.

Тепер не здалося.

У зачиненій ним самим ізсередини квартирі справді хтось був.

Хтось — або щось.

Яровий завмер. Скільки стояв отак, слухаючи й дивлячись, як із крана біжить вода — не міг зрозуміти. Нарешті обережно підвів голову, дивлячись у дзеркало.

Там побачив біле незворушне обличчя.

Або те, що колись було лицем.

Дві невеличкі чорні круглі дірки на місці очей.

— Хто. Ти. Така.

Глухий голос уже не здавався слуховою галюцинацією. Він був реальним. Як його власне, перекошене, перекривлене, спотворене жахом відображення в дзеркалі.

Ігор Яровий дивився перед собою. І кричав, беззвучно.

Частина друга

Няв-няв

1

Спокуса перемогла.

Лора завжди мала про собі снодійне. Криза не минула, час виявився не надто ефективним лікарем. Мала надію, що люди не брешуть, кажучи — час лікує. Можливо, комусь допомагало, та не в її випадку, не з її щастям. Поховавши чоловіка, дістала серйозні проблеми зі сном. Найпростіший спосіб вирішити їх швидко підвів її до межі, за якою вже нічого не було. Подякувала всім, хто зупинив, у тому числі Гайдукові, але засинала все одно важко, довго і спала мало.

Поради на кшталт треба більше відпочивати Лора відкидала що далі, то агресивніше. Від слова «відпочинок» її починало тіпати, бо відпочивати, як порадники,