Читати книгу - "Бронзовий чорт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну, з двома я сам упораюсь, – спокійно мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. – А якщо їх буде більше, тобі свисну,
– Домовилися.
Вони швидко прикінчили все, що виклав Віктор на брезент, не лишили нічого і в термосі. Не чекаючи, поки той прибере, заглибилися в ліс.
Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися до не дуже глибокого, але темного, із струмочком на дні байраку.
Капітан виламав з ліщинового куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв за гостреним кінцем у грунт, нічого не знаходив, але не лаявся і взагалі нічим не висловлював свого незадоволення.
Майор ішов метрів за п'ятнадцять від Толкунова протилежним боком байраку, точніше, не йшов, а, як кажуть, просувався, – вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.
Пройшли з кілометр, байрак повертав, починалася досить широка скалубина.
Бобрьонок зупинився на мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі, нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зачепилося за цю свіжу грудку. Правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було – жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.
Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:
– Щось знайшов?
Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар – земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут порівняно недавно.
Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим'яту траву й розрізану чимось гострим бур'янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок вирізаного та акуратно покладеного назад дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді підкликав майора й показав, як диверсант добре, із знанням справи закопав парашут.
– Він вибирав землю жменями, відносив і кидав у струмок, – пояснив. – А що грудку випадково впустив – якби не вона, ніколи б не знайшли.
В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, – все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав навколишню місцевість.
Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак, метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав це зробити одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, поспішив до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.
І, можливо, вся ця історія якось пов'язана з оточеіщем, що прижився був у молодиці.
Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями – вилежувались на м'якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, проте одразу вгамувався. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить, не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою і настирливішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:
– Ну що, капітане, порядок?
Однак Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.
– Порядок буде, коли цього парашутиста прищучимо.
– Справа техніки.
– Не подобається мені все це.
– Чого ж, слід уже маємо.
– Від сліду до діла… А тут усе якось не те… Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?
– Але ж сам чув: Карий попереджав – якась незвичайна і серйозна операція.
– А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?
– Міг.
– І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він мав рацію, заховав би в тайнику з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.
– Рацію абверівці могли йому залишити тут, – заперечив Бобрьонок. – У тієї ж Параски.
– Надто далекоглядно, – сказав Толкунов, але не дуже впевнено. – Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.
Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашківські коровії – трава росла добре й пастухам не треба було далеко ганяти череду.
Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати. Знайшли галявинку й заховалися під ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю – кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили навколо, а до них ніхто не підійшов би непомічений.
Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги й мовив умиротворено:
– Гарно! Зірки скоро замерехтять…
– Холоднувато… – поворушився Толкунов. – Як ти вважаєш, якщо покурити?
Майорові також смертельно схотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла відчути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.
– Давай, – погодився, – тільки обережно…
Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно: знали – не куритимуть цілу ніч…
Потім полягали головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, з жалем:
– Війна скоро кінчиться…
– Скоро, – погодився Бобрьонок радісно. – От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам…
Толкунов не погодився:
– Робота тільки почнеться…
– Скажеш таке!
– А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?
– А-а, ти он про що… – протягнув Бобрьонок. – А я демобілізуюся.
– Ти що? – жахнувся капітан. – Ти ж ас контррозвідки, чотири ордени, хто тебе відпустить?
– Що ордени… – зітхнув Бобрьонок, але не зовсім щиро, бо в глибині душі не був байдужий до нагород. Два Червоних Прапори, ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни заробив чесно й законно пишався ними.
– Ордени – це визнання, – заперечив Толкунов переконано. – Наші документи, збагнув?
Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п'ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…
– Ти це справді про демобілізацію? – перепитав Толкунов.
– Вирішив.
– Сам чи з Галкою?
– З нею.
– Я так і гадав: хіба жінка може добре порадити? Бобрьонок хотів образитися,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бронзовий чорт», після закриття браузера.