Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

Пропаґуючи орієнтацію на „радянську Україну”, яка мала б помогти Західній Україні визволитися з-під польської окупації та об'єднатися в одній „самостійній соціялістичній радянській українській державі”, КПЗУ мала в перші роки свого існування помітні впливи серед українського селянства і студентства.

УКНП

Передвоєнна „Християнсько-Суспільна Партія” після окупації Західньої України поляками зовсім завмерла, і щойно в 1930 р. постала, як її наслідниця, „Українська Католицька Народня Партія” (УКНП), з пресовим органом „Нова Зоря”. Провідниками цієї партії були станиславівський єпископ Григорій Хомишин і редактор „Нової Зорі” д-р Осип Назарук. УКНП була наскрізь льояльною супроти Польщі та проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині, як „спільній батьківщині українців і поляків”. З метою протиставитися тим національ-но-освідомлюючим впливам, що йшли через культурно-освітню організацію „Просвіта”, єпископ Гр. Хомишин доручив організувати на терені своєї дієцезії нове товариство „Скала”, подібне до „Просвіти”, але угодовецького напрямку.

Галицькі москвофіли

Існуюча до війни партія москвофілів зазнала в час війни смертельного ідейно-політичного удару. Визвольні змагання 1918-го і наступних років національне освідомили українську суспільність, так, що навіть колишні москвофіли стали здебільша свідомими українцями. З сильної колись москвофільської партії залишилась тільки жменька партійних провідників, без опертя в народніх масах. Проте ця жменька одержала міцну підтримку з боку польських окупантів, які з допомогою москвофілів прагнули розколоти український фронт Окупаційна влада передала москвофілам великий будинок „Народнього Дому” та друкарню „Ставропігії” у Львові, призначивши для них постійні фінансові дотації. Спираючись на цю польську грошову й політичну допомогу, галицькі москвофіли створили окремий стипендійний фонд, з допомогою якого намагалися приєднати собі незаможних українських студентів. Проте жадного політичного впливу на українські народні маси москвофільська партія після війни вже не мала. Невелика група москвофілів перейшла до „Сель-Роб”-у.

* * *

Окреме місце між усіма цими партіями займала недовгочасна „Українська Партія Національної Роботи”, про яку буде мова далі.

Так ото оформилось українське політичне життя в Західній Україні в перші роки польської окупації. Поминаючи москвофільську партію, що її штучно втримували при житті поляки своїми фінансовими субсидіями і яка могла тільки декого з українців зловити приманою стипендії чи праці на державній посаді, – на український загал ішов з одного боку наступ совєтофільства, а з другого – леґалізму й угодовщини. Речниками і пропаґаторами совєтофільства були КПЗУ і Сель-Роб, а посередньо також і УСДП та УСРП, як носії марксизму-соціялізму. УСДП і УСРП, разом з УНДО і УКНП, були теж пропаґаторами леґалізму й угодовщини. Всі ці впливи проникали і до УВО, яка не могла протиставити їм своєї ідеології, бо в той час вона такої ідеології ще не мала. Дехто з членів УВО симпатизував з совєтофілами, інші намагалися політично зв'язати УВО з УНДО-м (напр., Дм. Паліїв, Л. Макарушка, В. Целевич), ще інші – з УСРП (напр., М. Матчак, О. Навроцький, О. Коберський).

Щоб могти успішно протиставитися всім тим впливам, шкідливим для українського самостійництва, треба було спершу чітко оформити націоналістичну ідеологію. Тим більше, що саме в бік націоналістичної ідеології скеровував увагу українських патріотів критичний розгляд недавніх збройних визвольних змагань, ствердження причин їх поразки. Аналіза розвитку подій на Наддніпрянщині 1917-1918 рр. вказує на те, як фатально заважила на дальшому перебігу й кінцевому висліді визвольних змагань відсутність ясної національної самостійницько-державницької ідеї в тих, кому історія судила була стати при кермі на початках відновленого українського державного будівництва. Тож, як повчав досвід недавнього минулого, деструктивним силам, які все ще діяли, треба було протиставити самостійницько-державнотворчу силу – українську націоналістичну ідеологію й організацію.

В 1919 р., коли Польща окупувала західноукраїнські землі, тут існували чотири українські політичні партії: 1) „Українська Народно-Трудова Партія”, яка до 1919 р. називалася „Українська Національно-Демократична Партія” (УНДП); 2) „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП); 3) „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП); 4) „Українська Християнсько-Суспільна Партія” (УХСП).

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОСЕРЕДКІВ НА ЗУЗ

Писання д-ра Дмитра Донцова

Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов.

Д-р Дмитро Донцов перебував у Західній Україні вже в останні роки перед першою світовою війною. Він став тут загально відомим як пропаґатор націоналістично-самостійницької ідеології своєю доповіддю на Студентському з'їзді у Львові 1913 р. про „Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. Доповідь ця появилася опісля окремим виданням як прийнята Студентським з'їздом самостійницька плятформа політичної діяльности на найближче майбутнє. Дальший розголос здобув д-р Дм. Донцов своїми брошурами „Модерне москвофільство” (видана 1913 р.) і „З приводу одної єресі” (видана 1914 р.). В тих брошурах, написаних блискучим публіцистичним стилем, Донцов доводив шкідливість для українського народу всіх проявів москвофільства і пропаґував, як єдиноправильний шлях, повне відокремлення України від Росії та відновлення національно-державної самостійности України.

В 1921 р. видав Донцов у Відні свою нову публіцистичну працю „Підстави нашої політики”, в якій рішуче відкидав усяку орієнтацію на Москву, все одно, чи та Москва царська, республіканська, буржуазна, чи пролетарсько-соціялістична, – і закликав українців орієнтуватися тільки на Західню Европу.

В 1925 р. появилась праця Дм. Донцова „Націоналізм”, в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціялістичної псевдодемократії. Тієї псевдодемократії, що розкладала українську духовість, обдирала український нарід з його національної свідомости, присипляла його туманними фразами про „всесвітнє братерство” та про „спільні інтереси селянсько-робітничих мас усієї Росії”, чим підготовила катастрофу визвольних змагань. Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм.

Твори Дм. Донцова притягнули до себе загальну увагу. Гострота його вислову помагала виразніше бачити проблеми, а величність націоналістичних ідей, показана Дмитром Донцовим на тлі хуторянства „Дядьків атєчества чужого”, захоплювала українську молодь і робила її борцем за здійснення ідей українського націоналізму.

Полк. Євген Коновалець, повернувшися навесні 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО, звернувся до Д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання „Літературно-Наукового Вістника” й редаґувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропаґатором яких був Донцов. Одержавши його згоду, полк. Коновалець доручив реалізацію відновлення „ЛНВістника” проф. Юрієві Полянському, членові Головної Команди і першому Крайовому Комендантові УВО після виїзду Коновальця з Галичини. Так завдяки заходам УВО, з днем 1-го травня 1922 р. почав знову появлятися „Літературно-Науковий Вістник”. Видавцем його стала відновлена в 1921 р. „Українська Видавнича Спілка”, яку очолювали проф. Юрій Полянський і Осип Навроцький, тоді член Крайової Команди УВО. Начальним редактором „ЛНВістника”, на виразну вимогу полк. Коновальця, став д-р Дмитро Донцов, а співредакторами – Володимир Дорошенко і Володимир Гнатюк.