Читати книгу - "Із Росії з любов'ю"

Із заповненого вщерть нижнього яруса долинуло важке зітхання. Кронстін повільно відняв від щоки праву руку і випростав її над дошкою. Його великий і вказівний пальці розчепірились, немов клішні рожевого краба. Рука, що взяла фігуру, піднялася, рушила вбік і опустилась, а потім знову повільно піднялася до обличчя.

Як тільки на великій демонстраційній дошці відтворили сорок перший хід, зал загудів. Це означало розгром суперника. Зумисне не поспішаючи, Кронстін простяг руку й натис на кнопку свого годинника. Його червона стрілка зупинилася на позначці чверть до першої. Тієї самої миті ожила стрілка Макарова, почавши свій невблаганний і гучний лік.

Кронстін відкинувся на спинку стільця, поклав руки долонями вниз на стіл і холодно поглянув на понуре обличчя чоловіка, силу якого він добре знав, бо ж і програвати йому свого часу доводилось теж. Невдовзі він корчитиметься в агонії, мов вугор, проткнутий гарпуном. Макаров — чемпіон Грузії, і завтра він туди й повернеться. Цього року він нізащо не переїде зі своєю родиною до Москви.

Попід бар'єром прослизнув чоловік у цивільному, підступив до одного із суддів і щось зашепотів йому на вухо, передаючи білий конверт. Суддя заперечливо похитав головою і показав пальцем на годинник Макарова, на якому було три хвилини до першої. Чоловік у цивільному прошепотів одну коротку фразу, що змусила суддю похмуро кивнути головою у відповідь і задзвонити дзвоником.

— Товаришеві Кронстіну надійшла особиста записка! — промовив він у мікрофон. — Оголошується перерва на три хвилини.

У залі почувся невдоволений гомін. Хоча Макаров чемно відвів очі від шахівниці й почав пильно вивчати художнє ліплення на високій стелі, глядачі знали, що позиція партії чітко закарбувалась у його уяві. Трихвилинна перерва просто означала ще три хвилини життя для Макарова.

Кронстін відчув гостре роздратування. Але його обличчя залишилося незворушним, навіть коли суддя передавав йому чистий тоненький конверт. Він розірвав його і дістав аркуш паперу, на якому великими друкованими літерами (так добре йому відомими) було написано: «Вас викликають негайно». Жодного підпису, жодної адреси. Він згорнув папір, обережно поклав до внутрішньої кишені (згодом його знайдуть там і знищать) і поглянув в обличчя чоловіка у цивільному, що стояв поруч із суддею. Чоловікові очі владно, нетерпляче спостерігали за ним. Чорт забирай, подумав Кронстін. Ні, він не капітулює, коли до виграшу залишилося три хвилини. Це неможливо. Це образа для народного спорту. Кронстін дав сигнал продовжувати гру і внутрішньо здригнувсь. Він зробив усе, щоб уникнути очей чоловіка, який так і стояв на місці, немов змія, що згорнулася кільцями.

Пролунав дзвоник.

— Гра продовжується!

Макаров неквапом нахилив голову. Стрілка його годинника проминула позначку першої години, а він усе ще був живий. Кронстіна бив внутрішній дрож: те, що він утнув, було нечуване для співробітника СМЕРШу чи будь-якої іншої таємної служби. Про це, звісно, донесуть куди слід. Такий непослух! Порушення обов'язку! Які ж будуть наслідки? У кращому випадку — усний прочухан від генерала Г. і чорна позначка в його записке. А в гіршому? Кронстін не міг собі цього уявити. Йому навіть не хотілося про це й думати. Хоч би що сталося, солодкий смак перемоги обернувся для нього на гіркоту.

Тепер кінець. За п'ять секунд до закінчення часу Макаров підвів змучений погляд до відкопилених губ свого противника, не вище, й нахилив голову в короткому офіційному поклоні капітуляції. Дуетом задзеленчали суддівські дзвоники. Публіка підвелася, вибухнули оплески. Кронстін випроставсь і вклонився суперникові, суддям і, зрештою, низько-низько — глядачам. Потім рушив за чоловіком у цивільному, просто-таки наступаючи йому на п'яти; спочатку він прослизнув попід бар'єром, а потім, досить грубо розштовхуючи юрбу своїх галасливих прихильників, подався до головного виходу.

Просто перед будинком шахових турнірів посеред широкої Пушкінської вулиці стояв з невимкненим двигуном безликий чорний лімузин «ЗИС». Кронстін забрався на заднє сидіння й причинив за собою дверцята. Чоловік у цивільному скочив на підніжку і сів на переднє сидіння. Водій увімкнув передачу, і машина помчала вулицею.

Кронстін знав, що вибачатися перед охоронцем у цивільному — тільки гаяти час. До того ж це суперечить дисципліні. Зрештою, він — начальник планувального відділу СМЕРШу з високим званням полковника, і його мозок — коштовний діамант цієї служби. Можливо, йому ще поталанить знайти вихід із халепи. Він дивився з вікна на темні вулиці, вже вологі після нічного поливання, і готував свій мозок для самозахисту. Ось і рівна вулиця, в кінці якої між конусоподібних, схожих на цибулини, веж Кремля хутко промайнув місяць. Вони приїхали.

Доручаючи Кронстіна ад'ютантові, охоронець передав тому й аркушик паперу. Зиркнувши на нього, він обдав Кронстіна порцією холоду, але, зустрівши у відповідь спокійний погляд, тільки знизав плечима, підняв телефонну трубку з апарата внутрішнього зв'язку. Вони увійшли до кабінету. Кронстіну показали на стілець. Він перехопив кивок головою, а також коротку зморшкувату усмішку полковника Клебб. Ад'ютант підійшов до генерала Г. і дав йому аркушик паперу. Ознайомившись із ним, генерал важким убивчим поглядом зиркнув на Кронстіна й мовив:

— Слухаю вас, товаришу полковнику. Кронстін сидів спокійно; він знав, як мало звучати його пояснення.

— Для публіки, товаришу генерале, я — професіональний шахіст, який сьогодні ввечері втретє став чемпіоном Москви,— почав свій захист Кронстін. — Це означає, що коли до кінця гри залишається тільки три хвилини, а ти дістаєш звістку, нібито за дверима турнірного залу вбивають твою дружину, то навіть у такому разі ти й пальцем не ворухнеш, аби врятувати її. Моя публіка це знає, бо вона віддана шахам так само, як і я. Якби я перервав партію і вирушив раптово за посланцем, то п'ять тисяч людей дізналися б, що сталося це з наказу тільки такої служби, як наша. І це породило б зливу пліток. За майбутніми моїми виїздами й приїздами люди спостерігали б, як за ключем до розкриття багатьох таємниць. Це, напевне, було б кінцем мого «шахового даху». Тож перед тим, як підкоритися наказу, я зачекав три хвилини — тільки в інтересах державної безпеки. Та навіть у цьому випадку мій поспішний від'їзд викличе численні коментарі. Доведеться не тільки заявити, нібито серйозно захворів мій син, а й покласти малого до лікарні, щоб цю вигадку підтвердити. Я дуже вибачаюся, що виконав наказ із затримкою. Але прошу взяти до уваги, що мені довелося приймати нелегке рішення, аби діяти в інтересах