Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

гагат. Зиркнувши вниз, Роверандом побачив долі сад у сутінках; доки він дивився, сутінки змінилися м'яким світінням пообіднього сонця, хоча песик так і не зміг видивитися, звідкіля ж те світло, що залило затишне місце, не випустивши назовні бодай промінчика. Там були сірі водограї, довгі лужки, й усюди сонливо танцювали, ходили, ніби сновиди, розмовляли самі з собою діти. Декотрі ворушилися так, наче щойно прокинулися після глибокого сну; інші, мовби вже цілком прокинувшись, бігали та сміялися: вони длубались у землі, зривали квіти, лаштували намети й житла, ловили метеликів, копали м'ячі, лазили по деревах; і всі — співали.

— Звідки вони взялися? — запитав збентежений і втішений Роверандом.

— Зі своїх домівок і ліжечок, звісно, — відказав Місячанин.

— Як же вони дісталися сюди?

— А от цього я тобі не розповідатиму; про це ти не дізнаєшся ніколи. Ти щасливець, як, зрештою, і будь-хто, кому поталанить утрапити сюди; проте діти опинилися тут зовсім не так, як ти. Одні бувають тут часто, другі — зрідка, і переважну частину кожного сну створюю я. Якусь дещицю приносять, ніби перекуску до школи, самі діти, а ще трохи (шкода і згадувати) плетуть павуки, — та не в цій долині й не тоді, коли я ловлю їх на гарячому. А тепер нумо приєднаймося до гуляння!

Гагатова скеля круто зривалась униз. Вона була надто гладенькою навіть для павуків: спуститися не наважувався жоден із них; адже павук міг би зірватися долі, але ні він, ані будь-хто інший нагору вже би не видерся; а в тому саду були вартові, не кажучи про Місячанина, без якого не обходилося жодне гуляння, адже він сам їх і влаштовував.

Тож він узяв і з'їхав прямісінько у вир того, за чим вони спостерігали. Чоловік просто сів і скотився, мов на санчатах, — шурх! — в осердя дитячої юрби, а Роверандом котився зверху на ньому, геть забувши, що може літати. Чи то міг літати, — бо коли він отямився внизу, то виявилося, що його крила зникли.

— Що робить отой маленький песик? — запитав у Місячанина один хлопчик.

Роверандом крутився, мов дзиґа, намагаючись побачити власну спину.

— Шукає свої крила, любий. Він думає, що крила стерлися під час спуску сюди, та насправді вони лежать у моїй кишені. Тут, унизу, заборонено мати крила, звідси не вибираються без дозволу, еге ж?

— Так! Татуньо Довга Борода! — вигукнуло в один голос зо двадцятеро діток, а один хлопчик схопив старого за бороду й видряпався до нього на плече.

Роверандом гадав, що його тут-таки на місці обернуть на міль, чи на кусень гуми, чи ще на щось подібне.

Тим часом Місячанин вигукнув:

— Світоньку мій! Та з тебе ж вийде мотузколаз, хлопчику мій. Треба буде тебе підівчити.

Він підкинув хлопчика в повітря. І той не впав донизу, зовсім ні! Хлопчик завис у повітрі, а Місячанин кинув йому срібну мотузку, яку витяг із кишені.

— Ану, злазь, хутко! — сказав, — і хлопчина скотився просто старому до рук, які його гарненько полоскотали.

— Якщо будеш так голосно сміятися, то прокинешся, — мовив Місячанин, опустив його на траву і зайшов у юрбу.

Роверандом мусив розважати себе сам, але щойно він погнався за прегарним жовтим м'ячем («Точнісінько, як мій власний удома», — подумав цуцик), як почув знайомий голос.

— Це мій песик! — гукав голос. — Це мій песик! Я завжди знав, що він справжній. І коли день у день я шукав і шукав його в піску, кликав І свистів, то уявляв, що він тут!

Тільки-но Роверандом почув цей голос, він одразу ж узявся служити.

— Мій песик, що служить! — сказав Другий Хлопчик (а то, звісно, був саме він), підбіг і почав гладити його. — Де ж ти був?

Але Роверандом найперше запитав:

— А ти можеш чути те, що я кажу?

— Авжеж, можу, — мовив Другий Хлопчик. — Але коли мамуся вперше принесла тебе додому, ти геть не слухав мене, хоча я намагався розмовляти з тобою найкращим своїм гавканням. І щось мені не віриться, що ти багато хотів мені сказати тоді; здавалося, ніби ти міркуєш про щось своє.

Роверандом сказав, що йому дуже шкода, і розповів хлопчикові про те, як випав із його кишені, про Псаматоса та Меву і про інші свої пригоди, відколи він загубився. Ось так той хлопчик і його брати дізналися про старця в піску та про багато корисних речей, що їх вони інакше би проґавили. Другий Хлопчик вважав, що «Роверандом» — чудове ім'я.

— Я теж називатиму тебе так, — сказав він. — І не забувай, що ти досі належиш мені!

Вони погралися з м'ячем і в хованки, побігали, відбули далеку прогулянку й улаштували полювання на кроликів (проте, єдиною їхньою здобиччю став тільки захват: кролики виявилися надміру затіненими), досхочу нахлюпались у ставках, разом забавлялися безліччю інших ігор нескінченно довго; і що далі, то більше захоплювались один одним. Хлопчик знай качався по росяній траві, а світло вже нагадувало вечірнє (одначе в тому місці ніхто, здавалося, не зважав ані на вологу траву, ні на те, що час укладатися в ліжко), песик також качався й качався разом із ним, а ще — стояв на голові, чого не робив жоден інший собака на землі від часів, коли на таке спромігся покійний пес Матінки Габбард. Хлопчик сміявся, доки… взяв і щез — цілком несподівано, залишивши Роверандома на лужку самотнім!

— Він прокинувся, от і все, — мовив Місячанин, який з'явився так само зненацька, як зник хлопчик. — Подався додому, і якраз вчасно. Атож! За п'ятнадцять хвилин настане пора сніданку. Цього ранку він пропустить прогулянку по пляжі. Ну, ну! Боюся, нам теж час іти.

Відтак Роверандом вельми неохоче повернувся разом зі старим на білий бік. Цілий шлях вони подолали пішки й витратили на це пребагато часу; Роверандомові це сподобалося менше, ніж мало б. Адже подорожні зустріли різноманітних дивних створінь і пережили чимало пригод, — причім у цілковитій безпеці, бо Місячанин завжди був поблизу. І то було дуже добре, адже у трясовинах водилося безліч гидких жахливих потвор, які неодмінно схопили би песика. Темний бік був настільки вологим, наскільки білий — сухим, там жили вкрай дивовижні рослини і тварини, що про них я міг би вам розповісти, якби Роверандом бодай помітив їх. Але він не звернув на них уваги: він думав про сад і про хлопчика.

Нарешті вони дісталися до сірого краю і, поглянувши ген за попелясті долини, де мешкало чимало драконів, угледіли крізь пролом у горах величну білу рівнину та сяйливі скелі. Подорожні побачили, як сходить Земля — блідо-зелений із золотим місяць, велетенський