Читати книгу - "Казки Лірника Сашка"

Тихо у корчмі стало, а чортяки огледілись — та до козака:

- Ага! Піймався нарешті! Довго ти гуляв та веселився. У всьому ми тобі годили у всьому допомагали — ні куля, ні шабля тебе не брали, золото в кишенях не закінчувалось, дівчата за тобою юрбами бігали. Ти ще й з нас познущався: мені рога зламав, мені боки присмалив, а мене послав де сам чорт ногу зломить. Тепер пора борг віддавати!

Прощайся з душею! Підступають чортяки до козака і контрактом вимахують. А той не дуже і злякався:

- Ану стійте, вражі діти! У контракті записано, що мусите ще виконати три мої бажання, — аж тоді душа ваша!

«Ну, — думає козак. — я вже вам таке загадаю — ніколи не зробите, а я душу врятую».

- Хочу, щоб зараз серед корчми стала золота діжка із святою водою, і щоб хтось із вас у ній скупався!

Скривився однорогий, шерсть настовбурчив, хвостом заметляв, а робити нічого — зараз серед корчми діжка золота стала, а в ній вода свята хлюпочеться, та ще й піп із хрестом срібним поруч стоїть. Вскочив чортяка у бочку — зашкварчало, задиміло, сіркою засмерділо! А піп ще й зверху хрестом чорта притовкмачив. Скупався чорт, вискочив, ледве дише, та бігом до хліва, щоб у багні та кізяках трошки полікуватися. Бачить козак — виконали одне бажання.

- Хочу, щоб із мишей музики добрі стали, щоб ця баба та молодою була, та ще й на горі рак свиснув!

Зараз же москальський чорт сюди-туди шарпнувся, костуром помахав, з кутка в куток покульгав — враз стіна у корчмі впала, за нею на вулиці поміст став, а за помостом гора насипалась. Миші шасть на поміст, та й ну вигравати; хто на дудці, хто на кобзі, хто на цимбалах. А на гору рак виліз, та клешню в рота, та давай підсвистувати! А з баби старезної дівка молода зробилася у віночку, стрічках, у коралях з дукачами. Танцює, ще й співає:

Щоб я мала танцювати

Гопа-цупа цілий день.

Як була я молодою,

Любив мене не оден!

Козак ні в сих ні в тих стоїть — уже і друге бажання виконали. Що б таке придумати, щоб врятуватися?

— А ну, стійте, тупорилі! Придумав! За третім бажанням хочу свою душу у вас відкупити!

Як засміються-зарегочуть чортяки:

- Ох і дурень же ти, козаче! От тепер уже прощайся з душею!

Зараз же притаскали чортяки ваги на ланцюгах і серед корчми поставили. На одну шальку козака гепнули, а на другу велять викуп сипати. «А який же викуп потрібен?», — козак питається.

Регочуть чортяки: «А ми все приймаємо — чи таляри, чи червінці, чи рублі, чи гривні — все одно в цілому світі стільки золота не знайдеться, щоб душу твою переважило!»

Козак до людей:

- Люди добрі! Викупіть мене, я ж вас поїв-годував. Дайте хто скільки може, то, може, й назбираємо!

А люди стоять, очі ховають: жалко грошей. Це ж якби родичу чи у борг дати, та під проценти… Ніхто не дає.

Похилив козак голову — доведеться пропадати. Чортяки вже слинку пустили, уже пазуряки до козака тягнуть, уже земля під ним затряслася…

Аж тут вибігає Варочка і вузлика простягає:

— Ось викуп — все, що у мене є.

Розв’язала Варочка вузлика, а грошик срібний, дарма що старий, — блищить, аж очі засліплює.

Дзенькнув грошик на шальку — ланцюги зарипіли, вгрузла шалька в землю, аж діряку в підлозі провалила. А козака до стелі підкинуло і об сволок вдарило — якраз де хрест вирізьблений, підкова прибита і напис в’ється: «Року Божого 1573-го хату цю Іван Улас, козак куреня Старобабанського Січі Запорозької поставив. На многая і благая літа роду козацькому».

Кинулися чортяки шальку з козаком донизу притягати: штурхаються, в ланцюгах плутаються, пазюрі обламують, зубами гризуть, пнуться, дмуться — аж пукають. Захитались ваги, зарипіли, в діру у підлозі провалилися, і чортів за собою потягли — тільки дух пішов, як ото онучі старі смердять…

А козак на сволоці теліпається — оселедцем за цвяшок на підкові зачепився.

Не допетрали дурні чортяки, що найменший грошик, якщо він дається від щирого серця і з любов’ю, переважить усе золото, яке є на світі.

Забрав козак Варочку від корчмаря, попросив у кошового благословення і одружився з нею. А від них і рід мій козацький пішов.

Ото ж недарма козаки оселедця на голові мають — за те що грудьми землю свою боронять, за гроші не продаються та любові не зраджують, ангели їх за чуприну на небо і витягають.

П’ять нас, братці, п’ять.

Будем пить — гулять.

Кругом мене товариші

Все вірнії сидять.

Лий, шинкарко, лий,

Повір на мене.

Єсть у мене рідна жінка,

Викупить мене.

КАЗКА ПРО ГАНДРЕЯ І ЯНИЧАРСЬКИЙ СКАРБ

Жив у нашому селі Сабадаші чоловік на ім’я Охота. І був у нього синочок, якого звали Гандрей. Хлопчина ріс розумний і меткий — все, бувало, сидить коло бандуриста чи лірника на майдані і слухає, що той оповідає про Байду, чи бідних невольників, або про Марусю Богуславку. А опісля на вигоні збере кругом себе дітей, та й переказує їм усе те, а ще й додасть від себе, щоб цікавіше було. Або назбирає всякого залізяччя під кузнею, паличок настругає ножем і все собі щось майструє. Та добре було б, аби щось путнє майстрував: чи то граблі, чи то терницю до конопель, чи хай навіть ложку — так ні! Все ото робить птахів якихось, вітрячки або коліщатка. Докупи складе, а зверху вітрильце маленьке із ганчірочки вчепить. Каже:

— Хочу такого возика зробити, щоб сам їздив. Поїду на ньому за край землі, подивлюсь, які там чудеса бувають.

Ну що з нього візьмеш — мале, дурне. Де це хто бачив, щоб віз сам, без коней або волів, їхав? Нема, щоб, як людські діти, якогось доброго діла вчитись. Людські діти все до пуття роблять, та ще й себе глядять — у гурті не зівають. Де що до рук запопало, то вже не видереш! А цей — ну чисто легейда. Що хто не попросить, те й віддасть. Або ще й хлібчиком поділиться з песиком якимось. і в кого воно вдалося таке? За це його сільські діти не любили, ніхто з ним не товаришував, хіба що сусідська Гапочка.