Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Колись, за сьогунату [51], про таку напасть і не чули. Ти теж пильнуйся.

— Авжеж, авжеж.

Служниця розчулилася.

— Як же це вона застудилася, коли ніби й надвір не виходить…

— Та, знаєте, у неї останнім часом поганий приятель знайшовся, — змовницьки, немов виказуючи державну таємницю, промовила служниця.

— Поганий приятель?

— Отой бруднющий кіт, що живе в учителя на головній вулиці.

— Отого, що вранці репетує не своїм голосом?

— Саме в того, що ґелґоче, як гусак, коли вмивається.

Образно сказано: «Ґелґоче, як гусак». Коли господар вранці полоще у ванні рот, то має звичку постукувати зубною щіткою по горлянці й видавати якісь дивні звуки. В поганому настрої він на всі заставки ґелґоче, а в доброму й зовсім надсаджується. Одно слово, і в доброму і в поганому настрої безперестанку ґелґоче. Якщо вірити господині, то раніше, — до того, як вони тут оселилися, — у нього не було такої звички, та якось він несподівано заґелґотав і відтоді й дня не обходиться без цього. Годі й казати, звичка кепська, і вам, котам, невтямки, чого вона йому так далася. Зрештою, річ навіть не в тому. Надто допекли мене слова «труднющий кіт». Я нашорошив вуха.

— Цікава б я знати, що це за замову він вигукує. До Реставрації Мейдзі навіть слуги знали, що таке етикет, ніхто тоді так у садибах не вмивався.

— Ваша правда, пані.

Служниця аж умлівала від захоплення і надміру часто підтакувала.

— Тож і не дивно, що в такого господаря і кіт волоцюга. Ти його почастуй палицею, як іще прийде.

— Неодмінно почастую. Це ж, напевне, через нього наша Міке захворіла. Я йому цього не прощу.

«Яке несправедливе звинувачення! Віднині я не зможу й підступити до їхньої садиби», — подумав я і повернувся додому, так і не побачивши Мікеко.

Господар сидів у кабінеті й щось зосереджено писав. Якби я розповів йому, якої про нього думки в домі вчительки, він, напевне, розгнівався б, але, як кажуть, блаженний той, хто не відає, - щось бурмочучи собі під ніс, він силкувався вдати святого поета.

Несподівано заявився Мейтей-кун, той самий, який у листі сповіщав, що через надмірну зайнятість не може особисто навідатися й привітати з Новим роком.

— Що, сінтайсі пишеш? Покажи-но, коли щось цікаве, — сказав гість.

— Та так, — знехотя відповів господар. — Трапилося гарне оповідання. Дай, думаю, перекладу.

— Оповідання? Чиє?

— Не знаю.

— Невідомого автора? Зрештою, й у невідомих авторів трапляються цікаві речі, не треба і їх цуратися. А де ж ти його запопав?

— У другому томі шкільної хрестоматії, - незворушно відповів господар.

— У другому томі хрестоматії? Як це у хрестоматії?

— А ось так: те, що перекладаю, входить у другий том хрестоматії.

— Не жартуй! Хочеш, помститися за павині язички?

— Я не такий базікало, як ти, — крутнув вусом господар без найменшого збентеження.

— Подейкують, що в давнину якийсь чоловік спитав Сан’йо [52]: «Чи останнім часом вам траплявся видатний твір?» А той витягнув записку конюха з вимогою віддати борг і сказав: «3 найвидатніших творів, написаних недавно, на перше місце я ставлю оцей». Хто знає, може, і в тебе зненацька пробудився тонкий естетичний смак. Прочитай-но, я спробую його оцінити, — промовив Мейтей-кун тоном неабиякого знавця літератури.

Голосом ченця із секти Дзен [53], що читає заповіти великого Дайто Кокусі [54], господар почав:

— Велетень Тяжіння.

— Що?

— Велетень Тяжіння. — це заголовок.

— Дивний заголовок. Ніяк не второпаю, що він означає.

Очевидно, йдеться про велетня, на ім’я Тяжіння.

— Не зовсім певен, але це ж тільки заголовок. Облишимо це і підемо далі. Читай якомога швидше, у тебе приємний голос, я охоче послухаю.

— Тільки не перебивай, — попередив господар і читав далі: «Кет виглядає з вікна надвір. Там діти граються м’ячем. Вони підкидають його вгору. М’яч летить усе вище і вище. А за мить падає. Діти знову підкидають його вгору. І так багато разів підряд. І щоразу м’яч падає на землю. «Чому він не летить усе вище і вище?» — запитує Кет. «Бо в землі живе велетень, відповідає мати. — Це Велетень Тяжіння. Він, дуже сильний. Усе на світі притягує до себе. Притягує будинки до землі. Якби він їх не притягував, вони полетіли б. І діти полетіли б. Ти, напевне, бачила, як опадає листя. Це їх кличе до себе Велетень Тяжіння. Тобі з рук, напевне, падала книжка. Це Велетень Тяжіння кликав її: «Іди сюди». М’яч піднімається в небо, але тут його кличе Велетень Тяжіння, і він падає на землю».

— Це все?

— Правда ж, гарне оповіданнячко?

— Атож, я просто зворушений. Так несподівано дістав віддяку за тотімембо.

— Ніяка це не віддяка. Просто оповідання мені сподобалося і я вирішив його перекласти. Невже ти не згоден зі мною? — господар, намагався заглянути за окуляри в золотій оправі.

— Оце так диво! І не сподівався, що ти на таке здатний. І я попався на гачок. 3даюсь, здаюсь, — признав Мейтей-кун свою поразку, та господар нічого не второпав.

— Я й на думці не мав робити цього. Просто оповідання мене зацікавило. І я вирішив його перекласти. Оце й усе.

— Ну й потішно вийшло! Не вистачало тільки твоїх пояснень. Вражаюче! Я в захваті!

— Нема чим захоплюватися. Недавно я кинув малювати акварелями й узявся до письменницької роботи.

— Та хіба порівняєш твої картини без перспективи, без гармонії барв з перекладом. Тут я схиляю голову!

— Якщо ти вже мене так розхвалюєш, я ще ревніше візьмусь до літературної творчості, - господар ніяк не хотів збагнути гостевої мови.

Тим часом у кімнату зайшов Канґецу-кун.

— Радий тебе бачити. Я щойно прослухав один пречудовий твір і відчув, що дух тотімембо нас покинув, — загадково натякнув Мейтей-сенсей.

— Невже? — здивувався Канґецу. Тільки господар нічого не второпав і був незворушний.

— Недавно до мене заходив чоловік на ім’я Оті Тофу з твоєю рекомендацією, — звернувся господар до Канґецу-куна.

— Таки заходив? Цей Оті Тофу — чесний хлопець, але не без химер. Тому я побоювався, що він завдасть тобі клопоту. Але ж він так благав познайомити…

— Особливого клопоту я з ним не мав…

— А він нічого не розповідав тобі про своє ім’я?

— Ні, про це, здається, не було мови.

— Та невже? Він же має звичку кожному новому знайомому пояснювати своє ім’я.

— Як це пояснювати своє ім’я? — втрутився Мейтей-кун,