Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

«Однак останнім часом бракує продуктів для тотімембо, ніхто не може напевно сказати, коли приготують цю страву, а тому про всяк випадок я насмілюсь запропонувати Вашому витонченому смаку павині язички…»

«Ач який! Хоче, щоб я ганявся за двома зайцями», зметикував господар і захотів узнати, що ж буде далі.

«Як Вам відомо, м’яса на павиному язиці на півмізинця, а тому для наповнення такого ненаситного

шлунка, як Ваш…»

— Брехун! — зневажливо кинув господар.

«…доведеться роздобути штук двадцять-тридцять. Мене тільки турбує, що їх можна надибати лиш у зоологічному саду або в парку Асакуси, а в звичайній крамниці, де продають биту птицю, їх зі свічкою вдень не знайдеш…»

— Ти ж задля власної примхи морочиш собі голову, — в голосі господаря не вчувалося й крихти вдячності.

«B епоху найбуйнішого розквіту Стародавнього Риму павині язички були у великій моді, вважалися вершиною шляхетних розкошів, тому Ви можете собі уявити, яке жагуче бажання поласувати ними вкоренилося в моїй душі…»

— Ото дурень! Що там уявляти? — байдуже проказав господар.

«Пізніше, в шістнадцятому-сімнадцятому століттях, повсюдно у Європі без цього делікатесу не обходився жодний бенкет. Пригадую, граф Лейсістер, запросивши королеву Єлизавету в Кенілверс, пригощав її павиним м’ясом. А картини славетного Рембрандта… Скільки пав з розпущеними хвостами ви побачите на пишно заставлених наїдками столах!…»

- Якщо маєш час описувати історію страв з павиного м’яса, то, видно, ти не дуже зайнятий, — пробурмотів господар.

«В кожному разі, я, як і ви, захворію на шлунок, якщо й надалі їстиму стільки, як тепер».

— «Як і ви» зовсім недоречно. Нічого з мене робити якесь мірило хвороби, — мимрив господар.

«Історики пишуть, що римляни двічі-тричі на день влаштовували бенкети. А якщо сідати за стіл так часто, то можна зіпсувати шлунок навіть здорової людини, не кажучи вже про таких, як Ви…»

— От нахаба! Знову «як ви»!

«Завдяки клопітким дослідженням дійшовши висновку, що не можна сумістити ненажерливості з гігієною, римляни винайшли оригінальний спосіб поглинати силу-силенну розмаїтих наїдків і водночас підтримувати органи травлення в нормальному стані».

— Оце так! — господар повеселів.

«Після трапези вони неодмінно купалися у ванні, а тоді вибльовували все, що перед тим спожили. Після такого очищення знову сідали до столу й по саму зав’язку наїдалися різних ласощів, а порозкошувавши, знову верталися в купальню. Так вони досхочу смакували улюбленими стравами без жодної шкоди внутрішнім органам. Я особисто вважаю — римляни одним пострілом убивали двох зайців…»

— Таки правда, одним пострілом двох зайців. — На обличчі господаря проглядала заздрість.

«Що й казати — в нашому двадцятому столітті завдяки бурхливому розвитку засобів сполучення збільшилося число бенкетів. Я глибоко переконаний, що тепер, у критичному другому році російсько-японської війни, для нашого звитяжного народу настала потреба наслідувати стародавніх римлян й опановувати мистецтво гарячих ванн і випорожнення шлунків. У мене серце болить, як подумаю, що коли до цього не вдатися, то в недалекому майбутньому наша нація, як і Ви, слабуватиме на шлунок…»

«Знову «як ви»! — подумав господар. — От набрида!»

«Якщо за таких обставин ми, люди, добре обізнані із Заходом, вивчимо стародавню історію, легенди, відродимо занедбані істини, зробимо їх надбанням суспільства, то, так би мовити, викорінимо зло в самому зародку. Цією доброчинністю ми віддячимо державі за те, що день у день можемо розкошувати й насолоджуватися, скільки душа забажає…»

— Щось дивне він пише, — похитав головою господар.

«Тому-то останнім часом я кинувся на пошуки творів Гіббона, Момзена і Сміта [50]. Та, на превеликий жаль, я ще не міг добрати ключа до відкриття великої істини. Але, як ви самі знаєте, я належу до людей твердої волі і задумане будь-що доводжу до кінця. Тож сподіваюсь незабаром відродити безцінний давній звичай випорожнювати шлунок. Будьте певні, про вищезгадане відкриття я неодмінно повідомлю Вас. А вже тоді мені хотілося б почастувати Вас згадуваними тотімембо або павиними язичками. Гадаю, моя праця виявиться корисною і для мене особисто, і для вас, уже хворого на нетравлення шлунка. 3 щирою повагою Ваш Мейтей..

«А чи не хоче він ошукати мене?» — засумнівався господар. Та оскільки лист був написаний вельми серйозно, він спокійно дочитав його до кінця. Потім, засміявшись, промовив:

— Ну й ледащо! Навіть на Новий рік не обійдеться без витівок.

Наступні кілька днів минули без особливих подій. Мені обридло жити без пригод, спостерігати лише, як у білому порцеляновому глечику поступово в’януть нарциси, а натомість на гілці розпускається сливовий цвіт. Тож я двічі пробував зустрітися з Мікеко, але так і не побачив її. Перший раз я подумав, що її нема вдома, а коли завітав удруге, то дізнався, що вона захворіла. Сховавшись за аспідистрою, що росла в глечику для умивання, я почув за сьодзі розмову вчительки і служниці.

— Міке поснідала?

— Ні, від самого ранку й ріски не мали в роті. Я поклала їх на котацу, нехай погріються.

Здавалося, наче мова йде не про кішку. Піклуються про неї, як про людину. Порівнюючи її становище зі своїм, я і заздрив, і радів: мені було приємно, що моя кохана зігріта такою ласкою.

— Що ж його робити? Якщо вона нічого не їстиме, то зовсім ослабне.

— Правда ваша, пані. На що вже ми — і то, як день поголодуємо, назавтра не можемо працювати.

Виходило, що служниця вважає кішку благороднішою за себе. Таки справді в цьому домі кішку високо цінують.

— А до лікаря ти її носила?

— Звичайно. Трапився якийсь дивний лікар. Заходжу я з Мікеко на руках до кабінету, а він питає: «Що, застудилася?» — і норовить помацати мій пульс. «Ні, - кажу, — не я захворіла, а вона», — і показую на Міке. Лікар засміявся і каже: «Я не розуміюся на котячих хворобах. Плюнь ти на неї і вона вмить одужає. От побачиш». Ви бачили такого нелюда? Я розгнівалась. «Не хочете оглянути — не треба, але мені вона дорожча над усе в світі». Поклала Міке за пазуху й повернулася додому.

— Ти мала рацію.

«Навіть у нас таке слово як «рація» рідко почуєш. Напевне, його вживають лише ті, хто кимсь доводиться Тенсьоін-самі. Яке вишукане слово!» — захоплено подумав я.

— Здається, вона ніби на щocь скаржиться, хлипає.

— 3астудилися й тепер їй болить горло. Тут будь-хто закашляє.

Служниця говорила надзвичайно шанобливо, — недарма ж вона працювала в особи, що кимсь доводилася Теньсоїн-самі.

— А тут останнім часом ще якась недуга, — туберкульоз, чи що, — вкинулася…

— Справді, тепер мало