Читати книгу - "Момо"

- Але що? - запитала Момо.

Джіджі знизав плечима і задумано стер кілька літер, які надряпав на старій аспідній дошці, що її кілька тижнів тому знайшов і приніс Момо старий Беппо. Дошка була, звичайно, не така, наче щойно з крамниці,- тріснута посередині, але взагалі ще добряча. Відтоді Джіджі щодня показував Момо, як написати ту чи іншу літеру. А що дівчинка мала дуже гарну пам'ять, то вона вже навчилася добре читати. Тільки з писанням у неї ще не дуже виходило.

Старий Беппо, що тим часом міркував над запитанням Момо, повільно кивнув головою і сказав:

- Так, це правда, воно все ближчає. У місті воно вже скрізь. Я давно помітив.

- Що? - спитала Момо.

Беппо трохи подумав, тоді відповів:

- Нічого доброго. І за хвилину додав:

- Стає холодно.

- Ет! -сказав Джіджі й поклав Момо на плече руку, втішаючи її. - Зате сюди ходить чимраз більше дітей.

- Атож. Через це,- вимовив Беппо. - Через це.

- Що ти хочеш сказати? - спитала Момо. Беппо довго думав і нарешті відповів:

- Вони приходять не заради нас. Вони просто шукають притулку.

Всі троє поглянули вниз, на кам'яне кружало посередині амфітеатру, де цілий гурт дітей грав у нову гру з м'ячем, яку вони лише сьогодні по обіді вигадали.

Серед них було кілька давніх друзів Момо: хлопець в окулярах, якого звали Паоло, дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде, гладкий хлопець з тоненьким голосом, па ім'я Массімо, і ще один хлопець, завжди якийсь обшарпаний, що звався Франко. Але, крім них, там були ще й інші діти, які прийшли сюди вперше всього кілька днів тому, і один меншенький хлопчик, що з'явився тут тільки сьогодні по обіді. Скидалось на те, що Джіджі сказав правду: дітей приходило що день то більше.

Момо тільки б тішилася з того. Але більшість цих дітей просто не вміла гратися. Вони сиділи насуплені й знуджені і сумно дивились на Момо та її друзів. Інколи ж зумисне заважали гратись іншим і псували всю розвагу. Не раз через це зчинялися сутички й сварки. Щоправда, ненадовго, бо присутність Момо впливала й на новачків, незабаром їм і самим спадали на думку гарні забавки і вони весело грались разом з усіма. А проте новачки з'являлись мало не щодня, і все щоразу починалося спочатку, бо ж відомо - іноді досить буває одного бурмоска, щоб зіпсувати гру всім.

Але, крім цього, було й ще щось, чого Момо гаразд не розуміла. Почалося воно зовсім недавно. Діти дедалі частіше приносили з собою такі іграшки, якими не можна було по-справжньому гратись, наприклад, керований на відстані танк, який можна було пустити їздити,- та більше він був ні до чого. Або космічна ракета, що кружляла довкола кілка,- але більше з нею нічого було робити. Чи маленький робот, що поводив розжареними очима й крутив головою,- ні на що інше він не годився.

То були, звісно, дуже дорогі іграшки, друзі Момо ніколи таких не мали, а сама вона й поготів. Передовсім, це були речі такі довершені до найдрібнішої деталі, що вже нічого не доводилося уявляти. Діти не раз годинами сиділи й дивилися, зачаровані й водночас знуджені, як їхня іграшка дирчить, дибає по землі або кружляє на шнурі довкола палиці,- та їм самим при тому нічогісінько не спадало на думку. Тому вони кінець кінцем знов починали свої давні ігри, для яких досить було двох-трьох сірникових коробочок, драної скатертини, першої-ліпшої кротовини чи жменьки камінців. Зате вже уявити собі можна було все, що заманеться.

Щось і сьогоднішнього вечора ніби зумисне заважало дітям гратися. Одне по одному вони відходили набік, аж поки, врешті, всі повмощувалися круг Джіджі, Беппо та Момо. Вони сподівалися, що, може, Джіджі почне щось розповідати, але й з цим не пощастило. Річ у тім, що меншенький хлопчик, який прийшов сьогодні вперше, мав із собою транзистор. Хлопчина сів трохи осторонь і ввімкнув апарат на повну силу. Саме йшла рекламна передача.

- Може б, ти трохи вкрутив свою дурну коробку? - погрозливо спитав обшарпаний хлопчик, що звався Франко.

- Не зрозумів, що ти кажеш,- відповів малий і посміхнувся. - Мій приймач так грає!

- Прикрути зараз же! - вигукнув Франко й підвівся. Новачок трохи зблід, але вперто відмовив:

- Ти мені не вказуй! Моє радіо - як хочу, так і вкручую!

- Його правда,- сказав старий Беппо. - Ми йому не заборонимо. Ми можемо хіба що попросити його,

Франко знову сів.

- То нехай іде собі десь-інде,- сказав він гірко. - Цілого півдня все нам псує!

- Мабуть, на це є якась причина,- сказав Беппо, пильно й приязно поглянувши на новачка крізь свої невеличкі окуляри. - Напевне ж, причина є.

Новачок мовчав. Трохи згодом він приглушив транзистора й став дивитися в інший бік.

Момо підійшла до нього й тихо сіла поруч. Він вимкнув приймача.

Якусь хвилину було тихо.

- Розкажи нам щось, Джіджі,-попрохав хтось із нових.

- Розкажи, розкажи!- загукали й інші. - Якусь веселу казку!

- Ні, страшну!

- Ні, просто казку!

- Пригоду!

Але Джіджі не схотів. Таке з ним трапилося вперше.

- Краще ви мені щось розкажіть, а я послухаю: про себе, про свою домівку, що ви вдома робите й чого вам захотілося сюди?

Діти мовчали. Обличчя в них раптом стали сумні й замкнуті.

- У нас тепер така гарна машина,- нарешті обізвався хтось. - В суботу, коли в тата й мами є час, вони її миють. І якщо я слухався, то можу їм допомагати. Колись і в мене така буде.

- А я,- сказала невеличка дівчинка,- я тепер щодня ходжу в кіно, як тільки схочу. Щоб розвиватися. Бо в тата й мами зовсім нема часу.

Помовчавши, вона сказала:

- А я не хочу розвиватися. Я нишком ходжу сюди, щоб не тратити грошей. Наскладаю грошей, то тоді куплю собі квиток і поїду до сімох гномів.

- Дурна ти! - крикнув хтось. - Гномів на світі не буває!

- А от і бувають,- уперто сказала дівчинка. - Я їх і в туристському путівнику бачила.

- У мене вже одинадцять платівок з казками,- заявив один маленький хлопчик. - І я можу їх слухати, коли собі схочу. Раніше мій тато завжди щось сам мені розповідав, як приходив увечері з роботи. Гарно було. А тепер його ніколи нема вдома. Або він утомлений і нічого не хоче розказати.

- А мама? - спитала дівчинка на ім'я Марія.

- її тепер теж цілий