Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

перелетіли до мене, а решта вибухнула. Це була 42-сантиметрівка… Я зараз же здогадався, тільки ми доїхали до перехрестя, що битий шлях і ламаної копійки не вартий. Після 38-сантиметрівки це могла бути тільки 42-сантиметрівка{18}. Адже нічого іншого до цих пір не виробляють, пане генерале.

— Куди керуєте?

— Летимо на небо, пане генерале, і мусимо обминати комету. Вони гірші, ніж 42-сантиметрівки.

— Тепер під нами Марс, — сказав шофер після довгої паузи.

Біґлер знову відчув себе спокійним.

— А ви знаєте, — запитав він, — історію битви народів під Ляйпціґом? 14 жовтня 1813 року фельдмаршал князь Шварценберґ йшов на Ліберковіце, 16 жовтня відбувся бій за Лінденау, бої вів генерал Мервельдт, австрійські війська ввійшли потім у Вахав, а 19 жовтня впав Ляйпціґ.

— Пане генерале, — раптом сказав дуже серйозно шофер. — Ми саме біля небесних воріт, злазьте, пане генерале! Ніяк не можна проїхати небесною брамою, тут велика тиснява. Самі вояки.

— Переїдьте кого-небудь, — гукає він шоферові, — тоді поступляться.

І, нахилившись із автомобіля, кричить:

— Achtung, sie Sweinbande![36] Ото тварюки. Бачать генерала і не можуть зробити рівняння вправо.

Шофер спокійно його втихомирює:

— Важка справа, пане генерале, більшість має відірвані голови.

Генерал Біґлер лише тепер помічає, що ті, які товпляться біля небесних воріт, самі інваліди. Вони втратили на війні деякі частини свого тіла, але несуть їх з собою у наплічниках. Голови, руки, ноги. Якийсь праведний артилерист, що пхався до небесної брами у подертій шинелі, ніс у мішку увесь свій живіт разом з нижніми кінцівками. З мішка якогось іншого праведного запасного дивилась на генерала Біґлера половина задниці, яку солдат втратив під Львовом.

— Це заради порядку, — зауважив шофер, проїжджаючи крізь густий натовп. — Вони, мабуть, повинні пройти небесну лікарську комісію.

Через небесну браму пускали тільки за паролем, і генерал Біґлер його відразу згадав: «Für Gott und Kaiser»[37]. Автомобіль в’їхав у рай.

— Пане генерале, — звернувся до Біґлера якийсь офіцер-ангел з крилами, коли вони проїжджали повз казарми для рекрутів-ангелів. — Ви мусите зголоситися до головного штабу.

Їхали далі повз якийсь учбовий плац, де аж кишіло рекрутами-ангелами. Їх вчили кричати «алілуйя».

Проїхали повз групу, де рудий капрал ангел ухопив одного вайлуватого рекрута ангела у свої руки, молотив його кулаком у живіт і верещав: «Відкрий ширше своє рило, свинюко вифлеємська. То це так волають «алілуйя»? Немовби в тебе у пельці застряв кнедлик. Я б радий був знати, який віл тебе, тварюко, пустив у рай. Спробуй-но ще раз… «Гла-гле-глу-я»? Що ж ти собі думаєш, тварюко, що і у нас в раю будеш гугнявити! Спробуй ще раз, кедре ливанський».

Поїхали далі, а за ними ще довго лунав переляканий вереск гугнявого ангела рекрута: «Гла-гле-глу-я» і крик ангела-капрала: «А-лі-лу-йя». «А-лі-лу-йя, ти, йорданська корово!»

Потім вони побачили величну заграву над великою спорудою, як та мар’янська казарма в Чеських Будейовіцах, а над нею два літаки, один ліворуч, а другий праворуч, а посередині між ними натягнуте величезне полотно з таким же величезним написом:

K. u K. Gottes Hauptquartier[38].

Генерала Біґлера висадили з автомобіля два ангели в уніформі польової жандармерії, взяли його за комір і потаскали на другий поверх приміщення.

— Поводьтеся чемно перед Господом Богом, — сказали йому нагорі перед одними дверима і увіпхнули його всередину.

Посеред кімнати, де на стінах висіли портрети Франца Йосифа і Вільгельма, спадкоємця трону Карла Франца Йосифа{19}, генерала Віктора Данкеля{20}, ерцгерцоґа Фрідріха{21} і шефа генерального штабу Конрада з Гессендорфа, стояв Господь Бог.

— Кадете Біґлере, — сказав Господь Бог з притиском, — ви мене не впізнаєте? Я ваш колишній капітан Заґнер з одинадцятої маршової роти.

Біґлер задубів.

— Кадете Біґлере, — знову заговорив Господь Бог, — яким правом ви присвоїли собі титул генерал-майора? Яким правом ви, кадете Біґлере, швендяли у штабному автомобілі по битому шляху між ворожими позиціями?

— Голошу слухняно…

— Рота на замок, кадете Біґлере, коли з вами говорить Господь Бог.

— Голошу послушно, — знову починає, затинаючись, Біґлер.

— Отже, ви не зволите заткнути пельку, — кричить на нього Господь Бог, відчиняє двері і гукає: — Два ангели сюди!

Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біґлер у них пізнає Матушича і Батцера. Із уст Господа Бога звучить:

— Киньте його у лятрину!

І кадет Біґлер летить кудись у жахливий сморід.

***

Напроти сплячого кадета Біґлера сиділи Матушич з денщиком капітана Заґнера Батцером і безперестанку грали в «66».

— Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch[39], — кинув Батцер, з цікавістю спостерігаючи, що сплячий кадет Біґлер дуже підозріло крутиться, — muß d’Hosen voll ha’n[40].

— То може трапитися з кожним, — філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще роздай карти.

Над Будапештом вже було видно заграву, а через Дунай перестрибував промінь прожектора.

Кадетові Біґлерові вже знову снилося щось інше, бо він буркотів: — Sagen Sie meiner tapferen Armee, daß sie sich in meinem Herzen ein unvergängliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[41]. — А через те, що він при цих словах знову почав крутитися, сморід знову вдарив Батцерові у ніс, і він, сплюнувши, зауважив:

— Stinkt wie a’ Haizlputza, wie a’ bescheibena Haizlputza[42].

А кадет Біґлер крутився все неспокійніше і неспокійніше.

Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц, у війні за австрійську спадщину.

Йому привиділись редути і укріплення навколо міста. Його головний штаб армії перетворився раптом у величезний лазарет. Всюди лежали недужі і трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца ідуть сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.

А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентареві: «Передайте своєму цісарю, що я не здамся…»

Потім біль в животі раптом вщух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави і перемоги, і бачить, як надпоручник Лукаш своїми грудьми ловить удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біґлера, захисника оточеного Лінца.

Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist nötiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant»[43]. Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умираючого, але тут зненацька летить картеч і вдаряє Біґлера у сідницю.

Біґлер механічно сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» — І падає з коня…

Батцер і Матушич підняли кадета Біґлера з підлоги, куди він звалився з лавки, і знову поклали на місце.

Потім