Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

польсько-галицький союз, надає князю Ярославу допомогу для боротьби з опозицією. Тепер Володимир вимушений шукати притулок від батька на сході Волині, але луцький князь Ярослав не захотів допомагати вигнанцю, і той відправився у Торчеськ.[168] Деякі дослідники, висловлюють думку, що луцький князь відмовився надати притулок Володимиру, бо боявся галицького князя.[169] На наш погляд, така поведінка Ярослава була обумовлена більш різноплановими обставинами.

Літопис повідомляє, що до початку безпосередніх переговорів про долю Володимира двох Ярославів (галицького і луцького) перший з них звернувся за допомогою до поляків, які разом із галичанами спалили два волинські міста.[170] Зрозуміле, що такий перебіг подій, перспектива втягування у війну з галицькими та польськими полками не могла подобатися Ярославу і його волинській родині. Тим більше, що сам галицький княжич Володимир Ярославич тоді почав висувати претензії на волинський Червен.

В той же час у князя Ярослава Ізяславича і його волинських союзників були зовсім інші плани: восени 1173 р. вони відновили боротьбу за Київ, ведення якої без збереження добрих відносин з Галичиною було б досить проблематичним. “Посем же приде Ярослав на Ростиславича (Романа, київського князя. – авт.) со всею Велынскою землею”, – пише про цю подію київський літописець.[171] Очевидно, що під “Велынскою землею” давньоруський книжник розумів всі військові сили Волині, у тому числі дружини та загони синів та племінників Ярослава.

Отже, цілком вірогідно, що у поході на Київ Роман Мстиславич відігравав одну з головних ролей. Молодий князь продовжував накопичувати досвід військової справи та політичної боротьби.

Дядька Романа Ярослав Ізяславич недовго просидів у столиці Русі. І в цьому, мабуть, була винна не тільки його особиста невдача. Час князювання у Києві одноосібних володарів, навіть наймогутніших, відходив у минуле. Тепер наступала пора колективного князювання в столиці, коли шанс більш-менш стабільно володарювати в місті на Дніпрі мали тільки два володарі, частіше представники різних князівських родів. Після повернення з Києва Ярослав Ізяславич непомітно сходить з політичної арени. Нам, навіть, невідомо, коли точно помер волинський князь. Остання згадка про нього відноситься до 1175 р.[172] Можна припустити, що це сталося ще до кінця 70-х років XII ст.

Роман і Святослав Мстиславичі

Саме на другу половину 70-х – першу половину 80-х років XII ст. припадає апогей удільної роздробленості Волині. В цій землі тоді (після смерті Ярослава) не було головного князя.[173] Саме в цей час Роман розпочинає досить активні дії на політичній арені, прагнучи зайняти позицію лідера на Волині. Цікаво, що йому було легше підтримувати добрі взаємини з двоюрідними, ніж рідними братами. Більше всього Романові довелося мати справу з белзьким князем молодшим братом Всеволодом. Але на відміну від взаємин Мстислава та Ярослава Ізяславичів, між представниками молодої генерації західноволинських князів часто виникали взаємонепорозуміння, оскільки Всеволод зазіхав на Романів Володимир-Волинський.

Не склалися, вірогідно, взаємини Романа і з зведеним братом Святославом. Вже на початку 70-х років цей старший серед Мстиславичів князь прагнув знайти сильного союзника, щоб захопити лідерство на Волині, оскільки за походженням він на нього не міг претендувати. Саме амбіційністю цього князя, його прагненням стати головним волинським князем була викликана його досить авантюристична відмова від власного володіння на користь Володимира Галицького.[174] Віддаючи Червен Володимиру Ярославичу, Святослав Мстиславич, безумовно, сильно ризикував, але йти на ризик його змушували якіїсь і не дуже добрі для нього обставини, і тут варто згадати про втрату напередодні цих подій Святославом Бузька, що є свідченням боротьби між західноволинськими князями на початку 70-х років XII ст.

Володіння у Східній Волині належали Ярославичам. Луцьк тримав Всеволод Ярославич, який, вірогідно, став після смерті батька Ярослава головним серед східноволинських князів. Під 1180 р. літопис розповідає про допомогу, що надали Рюрику Ростиславичу для оволодінням Києвом, галицький князь Ярослав Володимирович та східноволинські князі Всеволод та Інгвар Ярославичі (“посла по братью свою по Ярославича по Всеволода и Ингва- ра”[175]). Через чотири роки Всеволод з іншим братом Мстиславом ходив за дорученням Рюрика у похід на половців (“Всеволод Ярославич из Лучьска с братом Мстиславом”[176]).

Цікаво, що в цих подіях не приймає участі Роман Мстиславич, незважаючи на свій шлюб з дочкою Рюрика. Можливо, це пояснюється якимись ускладненнями у взаєминах тестя і зятя. Не виключено, що відсутність допомоги Романа Рюрику була пов’язана і з нестабільною ситуацією в Західній Волині. З кінця 70-х років Святослав Мстиславич знову відновив свої претензії на верховенство в краї, захопив після смерті Василька Ярополковича Берестя і, можливо, Бузьк. Це не могло не викликати неспокій і у белзького князя Всеволода, оскільки розширення володінь червенського князя призводило до оточення ними з усіх боків його Белзького князівства.

Між нащадками Мстислава Ізяславича виникли суперечки, завершальна фаза яких у певній мірі була висвітлена польських хроністом Вінцентієм Кадлубком при описі подій у Бересті на початку 80-х років XII ст. Цей опис дуже цікавий для нас, бо проливає світло на дуже важливий етап життя нашого героя князя Романа. У восьмому розділі четвертої книги своєї хроніки Вінцентій пише про амбіційні плани свого сеньйора краківського князя Казимира II, який “Russiae nonnullas ibet accedere provincias: Premislien- sem cum oppidis contingentibus, Wladimi­riensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn sum sorum universitate (деякі провінції Руссії наказав захопити: Перемишль з містами, що до нього належали, Володимир з усім князівством, Берестя з населенням, що до нього відноситься, а також Дорогичин з усім, що йому належить)”.[177]

Безумовно, в тексті джерела йшлося про певні політичні плани, які навряд чи міг реально здійснити польський володар. Кадлубек, за думкою Н.І.Щавелевої, допускає перебільшення, бо “мова йде не про завоювання цих земель, а про надання підтримки правлячим там князів”.[178] Таке пояснення, на наш погляд, дещо спрощує справу, оскільки подальші події саме свідчать про цілеспрямовані дії Казимира саме до реалізації прокламованих хроністом планів, причому тут краківський двір далеко не обмежувався тільки дипломатичними засобами. В цьому переліку названо три волинські і одне галицьке удільне князівства, територія яких буде привертати увагу малопольської верхівки і у більш пізній час. В цих планах, до речі, простежується прагнення Кракова взяти під контроль весь західнобузький торговельний шлях. Розглядаючи концепцію праці Вінцентія, польський дослідник А.Грабський пише, що Кадлубек “прагнув показати найдавнішу генеалогію залежності Русі від польської держави, тобто генеалогію такого стану справ, до якого прагнув Казимир”.[179] Все це, безумовно, призводило до негативного трактування подій, позначалося на загальному ставленні Кадлубка до сусідів, яких він малює