Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

крім нащадків “тріумвірів”, не могли на законних підставах претендувати на Київ, тобто фактично перетворилися в князів-ізгоїв, які могли займати лише другорядні позиції в політичному житті Русі. Тепер в 20-х роках така ж доля спіткала спадкоємців старшого сина Ярослава Володимировича Ізяслава. Хоча Ярослав Святополкович, який загинув у борні за Волинь з “Мономахом”, і мав прямих нащадків, всі вони також перейшли до розряду князів-ізгоїв і у наступні часи вже не відігравали якоїсь значної ролі у перебігу внутрішнього розвитку Русі. Навіть, відомості про них в джерелах дуже і дуже лапідарні.[153]

У нащадків Мономаха в XII ст. були єдині фактичні суперники у боротьбі за верховенство на Русі – чернігівські Ольговичі (нащадки сина Святослава Ярославича Олега), проте вже у першій половині XII ст. сам клан Мономаха розпався на дві частини (волинських Мстиславичів та суздальських Мономаховичів). З середини XII ст. до них додалася ще лінія смоленських Ростиславичів (нащадків князя Ростислава Мстиславича, внука Володимира “Мономаха”).

Дядько Романа Ярослав Ізяславич

В перші роки правління у Володимирі-Волинському політична доля Романа Мстиславича знаходилася у повній залежності від ставлення до нього дядька Ярослава Ізяславича. Вперше Ярослав з’явився на політичному обрії в 1147 р., коли після оволодіння Києвом Ізяслав Мстиславич надав свому другому синові Турів.[154] Трошки пізніше Ярослав прибув до Новгорода, де прокнязював до 1154 р.[155] Перебування у багатому північному місті ставленика київського князя було дуже важливим для збереження Ізяславом влади у столиці Русі, на яку зазіхав Юрій “Довгорукий”.[156] Згадаймо, таку ж ситуацію пізніше ми бачили на прикладі перебування там Романа під час київського правління Мстислава Ізяславича.

Як вважає В.Л.Янін, у 1154 р. в результаті виступу народних мас Ярослав втратив Новгород,[157] а незабаром Ізяслав Мстиславич послав його до Володимира-Волинського. “И посла Изяслав Ярослава сына своего Володимерю княжить”, – розповідає літопис.[158] Втрата Новгороду мала, безумовно, негативне значення для Мстиславичів і вплинула на те, що вже через півроку вони вимушені були залишити і Київ.

Після смерті Ізяслава Мстиславича його сини створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав прикривав його тили і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відповідальним, оскільки час від часу на Волинь та її центр зазіхали навіть найближчі родичі братів. Так, взимку 1155-56 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем.[159]

В ті ж роки Ярослав постійно разом з братом ходив у походи проти кочівників, приймав участь у міжкнязівських війнах. В 1167 р., коли Мстислав зайняв Київ, Володимир-Волинський залишався його володінням, але контролювалося воно Ярославом. Сюди Мстислав повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія “Боголюбського”. В 1170 р. Ярослав останній раз допомагає старшому брату ненадовго оволодіти Києвом.[160]

Про тривале зберігання союзу Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р.(фактично події кінця 1171 р.), де розповідається про захоплення Києва згаданим вище Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник відзначає, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками (“преступив крст к ратникам своим, к Ярославу и ко Мстиславичам”[161]), тобто останні розглядаються в джерелі як єдиний блок.

На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені наступним чином: у Белзі сидів Всеволод, у Бересті – Володимир, у Червені – Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володіння на цей час синів князя Ярослава Інгваря, Всеволода, Мстислава, Ізяслава нам достеменно нічого невідомо, проте цілком вірогідно, що вони також мали в управлінні якісь столи під патронатом батька у Східній Волині. Дорогичинська волость належала двоюрідному брату Мстиславичів та Ярославичів – Васильку Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.

На початку 70-х років розпочинається суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х років. На жаль, її перипетії можна прослідкувати лише у досить фрагментарному і припустимому плані. Найбільш коротким серед Мстиславичів було життя сина Мстислава і Агнеси берестянського князя Володимира, який помер невдовзі після батька.[162]

Про подальшу долю Берестя в 70-х роках нам нічого не відомо з сучасних джерел, проте дослідники Б.Влодарський та Н.І.Щавелева, проаналізувавши свідоцтва, які збереглися в праці В.Н.Татіщева, прийшли до висновку, що вони дають певну інформацію з цього питання. Зокрема, вчені вважають, що після смерті Володимира до Берестя вступив князь Василько Ярополкович.[163]

Посилення цього князя, який тепер контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння у мінського князя Володимира, який розпочинає боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Болеслава Кучерявого. Альянс з поляками не тільки дав можливість Васильку зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати невеличке місто Бузьк, де сидів до 1168 р. його батько Ярополк Ізяславич.[164] З тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х років володів Святослав Мстиславич.[165]

В 6681 р. за літописним датуванням відбувається конфлікт у родині галицького князя Ярослава Володимировича “Осмомисла”. Приводом для конфлікту стало те, що галицький князь значно посилив в своєму найближчому оточенні коханку Анастасію (“Настаську”) з її родичами Чагровичами, що викликало невдоволення його жінки Ольги Юріївни та законного сина Володимира. Внаслідок цього конфлікту Володимир Ярославич з матір’ю, галицьким воєводою Костянтином Сорославичем та групою прихильних їм бояр був вимушений шукати підтримки за межами свого краю – у Польщі.

М.Г.Бережков датує цю подію 1171 р.[166] Проте характер повідомлень джерел, а також вивчення політичних подій у Польщі, схиляє нас до думки, що точнішою є безпосередня літописна хронологія, яка пов’язує згаданий конфлікт з 1172/73 р. Перебуваючи у Польщі, Володимир Ярославич одночасно вступає у контакт з волинським князем Святославом Мстиславичем, у якого просить в володіння місто Червен, обіцяючи згодом віддячити його Бузьком і трьома іншими містами.

Цю обіцянку Володимир галицький розраховував виконати після повернення до Галича (“… а ще ти сяду в Галичи, то Бужськ твои возьворотю и три города придам и крст к нему целова”[167]). Альянс було укладено: Володимир прибув до Червена, але невдовзі він з матір’ю покинув Волинь. Їх прибічники досягли у Галичі перемоги, коханка Ярослава Анастасія, незадоволення діями якої і стало приводом для конфлікту у князівський родині, була спалена, а її позашлюбного з князем Ярославом сина Олега було відправлено на заслання.

Святослав повернув собі Червен, проте ніяких міст від Володимира не отримав. Наступного ж року в Галичині взагалі різко змінюється ситуація. Новий краківський князь Мешко III відновлює традиційний