Читати книгу - "Сашко"

Вовчиха, мабуть, знає про це, бо тримається ближче до дверей, хоч мати навіть не повернулася до неї й ліпить собі на столі пиріжки з повидлом і якісь пундики. Зубна лікарка знає, що дратувати матір не слід, і швидко зникає.

— Сашко, — сказала мені мати, — ти цього препаскудного пса не зачіпай, хай він їй здохне. Сама он у шкуру не втовпиться. Взяла б краще дитину з дитячого будинку на виховання. Боїться, що розтрясе коло дитини своє сало.

Мені треба було прошмигнути негайно на вулицю, бо могли ще прийти люди з такими справами, і вони роздратують матір ще дужче. Але мати не пустила мене, бо, як вона каже, бачить мене наскрізь. І шкода, бо, як тільки вона наказала мені сидіти дома й почистити клітку з папугою, прийшов — от уже зовсім несподівано — сам наш учитель Сергій Валентинович.

— Закрий рота, — наказала мені мати, бо й справді я так здивувався, що увесь час стояв з відкритим ротом.

— Я прийшов подивитись, як ви живете, — сказав він.

— Сідайте, — відповіла мати і підсунула йому стілець, скоса злим поглядом позирнувши на мене. Вона знала, що вчитель даремно не прийде.

Він почав говорити про всякі сторонні речі, навіть, побачивши в мене Ласуна, розповів про те, що такі великі, білі, з жовтим султаном папуги легко навчаються вимовляти слова, але самі не розуміють їх змісту. Звичайно, я з цим не погоджувався в думках: як це Ласун не розуміє, що каже… Але я й мати ждали, що він скаже щось про мене, а не про папугу.

— Синок ваш здібний хлопець, — сказав він, — але недисциплінований.

Наче мати не знала цього! Вже вона мене добре знала!

— Я не можу за ним встежити, — покірно промовила вона, — я цілий день на роботі чи в місті в усяких справах. А бабусі — її в цей час не було — він не слухається. Я думала — школа його направить, а з ним і в школі нічого не вдіють, як він розбещений такий. Ну, діждешся ти в мене!.. — раптом обернулась вона в мій бік і злегка зачепила мій ніс пальцем.

Я знав: починається з носа, а закінчується зовсім іншим, наприклад, шнуром від електроутюга. Мати складає його вдвоє. О, моя спина знає цю, як каже наша сусідка, мамину електрифікацію!.. Я був певен, що вчитель починає з папуги і дисципліни, а потім розповість матері про патрон і обпечених моїх товаришів, а тоді вже мати не витримає. І що буде, коли вона здійснить свою давню погрозу і віднесе й продасть комусь мого Ласуна? Як тоді я житиму?

— Школа, — відповів моїй матері Сергій Валентинович, — без допомоги батьків не може всього зробити. Треба, щоб усі батьки учнів приглядались до своїх дітей, розповідали нам про їхні звички, про їхню поведінку дома, стежили, щоб діти щодня робили уроки, а головне, щоб батьки бували у нас частіше і розповідали про своїх дітей учителеві. От я — учитель вашого сина, і мені треба знати про нього все… все… Більше навіть, ніж знаєте про нього ви, а я знаю про нього ще мало. Знаю тільки, що коли в школі трапиться щось недобре, то напевно вашого Сашка ця справа не минула. Адже так? — звернувся він до мене.

— Так, Сергію Валентиновичу, — відповів я, бо язик мій часто діє без мого бажання і вихоплюється вперед думки. Я враз пошкодував, що сказав це, але було вже пізно.

— От бачите, — сказав учитель матері, — він і сам це визнає.

— Ах, ти, горе моє! — почала кричати на мене мати. — Ну що з тобою робити?

Я в цю хвилину думав про те, що ось зараз Сергій Валентинович розповість про патрон і тоді вже ніщо не спинить матері, і я навіть не уявляв, що має статися… Бідний мій Ласуне, до чиїх ти рук потрапиш?.. А вчитель теж хитрий: не каже відразу, а потроху розповідає, щоб дужче розсердити матір.

Це мене так мучило, що я не знав, де себе подіти, і вже сам не помітив, як відкрутив на сорочці в себе два ґудзики.

— Треба, щоб він допомагав вам у хатній роботі, примушуйте до цього, це його обов’язок. Грошей не давайте йому, він, мабуть, має вдома все, і вони не потрібні йому.

— Та все ж, усе… — підтакувала мати.

Довго ще говорив учитель матері про те, чого вимагає школа від батьків і як тримати дітей у дисципліні. Мені навіть нудно стало, і я позирав крізь вікно: там, надворі, сяяло весняне сонце, чути було гомін горобців і дітей у нашому дворі. Мені кортіло туди, до них.

Раптом я почув під нашим вікном тихий свист. Це прийшла Ромка. Вона почекала хвилину, потім свиснула по-хлоп’ячому ще і ще раз. Коли б тільки вона знала, що тут зі мною роблять!..

Тепер учитель говорив про те, що робити зі мною під час літніх канікул. Я чув, як Ромка свистіла все далі й далі. Вона пішла, бо думала, що мене немає дома. А ми з нею домовилися йти до Юрчика.

Нарешті вчитель підвівся. Він почав одягати свій плащ, але тепер я дивився на матір. Вона стояла, як закам’яніла, обличчя її було все в якихось червоних плямах, губи тремтіли, а руки самі вхопились за обличчя, і пальці так глибоко вклякли в щоки, що під кожним пальцем шкіра була аж біла. Я ще ніколи не бачив матір такою.

Але чому вчитель нічого не сказав про патрон? Певно, скаже на прощання. Ось він одягнув уже плащ, застебнув частину ґудзиків і, тримаючи в руках зелену шляпу, сказав:

— До побачення! Не треба вам так переживати…

А мати закрила обличчя долонями й заплакала:

— Та все ж для нього, все для нього! Хіба ж я собі дозволила що? Пасинок же він мій, товаришу вчитель! Пасинок… — По руках її текли сльози. — А боже ж мій, та хіба ж я не ладна все віддати для нього, та хіба я сили своєї жалію на нього!.. Як він не слухає мене і на злість робить усе те, за що…

Вона кинулась до мене й мокрими від сліз руками почала було шарпати мене. Я стояв, вражений виглядом