Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

воно ще не встигло нагріти повітря, його тепле проміння приємно ніжило землю. Станіслав В'ячеславович, старий сибіряк, розповів мені про вкрай потрібний мінімум застережень проти енцефалітного кліща, якого багато в томських лісах, і я потім намагався не забувати його порад. Принаймні, вертаючись з лісу, згадував про них і оглядав себе.

В кінці лютого приїхала колишня дружина. Квартиру начальство відмовилось надати (хоч спершу й обіцяло). На третій день нас прийняла в порожню частину своєї квартири вчителька англійської мови. У селі її називають непрактичною. Справді, хіба «практична» людина прийме до себе на квартиру дисидента (та ще, подейкують, з якоюсь націоналістичною закваскою), до якого начальство вже неодноразово виявляло неприховану ненависть? А перед цим ця непрактична жінка написала скаргу в санепідемстанцію на продаж у магазині зіпсованого порошкового молока. Санепідемстанція перевірила, змусивши списати близько 500 кілограмів, — великий збиток! Начальство, звичайно, довго не забуває таких витівок своїх підлеглих. «Практичні» люди після поносу просто не стали його купляти, а вона написала скаргу. Не вміє жити. Тому й пустила на свою квартиру до весни політичного засланця. Навесні її нетямущий чоловік з дощок, одержаних для ремонту квартири, збудував літню кухню. У Березівці літня кухня — це щось подібне до дачі городянина: її важко дістати, і чим краща вона, тим більшу заздрість викликає. Тож квартира стоїть невідремонтована, а поруч красується літня кухня з білих свіжих дощок! Вже лиш заздрість мала настроїти проти нього всіх недоброзичливців.

Коли минуло півтора місяця і дружина поїхала, начальство поставило вимогу виселити мене. Спочатку він так-сяк тримався, спираючись на дружину, та коли після цієї злощасної кухні начальство вдалося до ультиматуму: якщо не виселить мене, подадуть рахунок за дошки й оштрафують, він здався і зажадав виселення. Я, звичайно, одразу виконав початкову умову: виселитися в будь-який час і за будь-якої погоди, тільки-но вони цього зажадають.

Та світ не без добрих людей. Одним з-поміж таких людей, який взагалі не мав бажання йти на велике загострення з начальством, був Дементьєв. Він охоче водив мене по Березівці і показував бараки з порожніми квартирами і все радив відремонтувати одну з них. Водив навколо села і показував городи, упорані й занедбані, і радив узяти один з них чи скільки змога.

Він був переконаний, що кожен, закинутий безжальною долею у Березівку, спочатку її кляне і тільки й думає, як би з неї вирватися, далі перестає проклинати, але так само думає про виїзд, потім бажання виїхати зменшується, і він врешті-решт робить висновок, що ліпшого місця у Совітському Союзі нема, і лишається у ній назавжди. Згодом він починає розуміти, що й міліціонер Балашов чоловік зовсім не злий і не намагається робити зло іншому просто задля своєї втіхи, як це досить поширено серед міліціонерів. «Березівка ще не цілком увійшла до складу Радянського Союзу, — жартував він. — У ній радянська влада встановлена лише наполовину».

Він водив мене по тайзі, показував ягідні місця, показував лікарські рослини і на диво глибоко пояснював хімічний склад і лікувальні їхні властивості. Після чверті віку табірного життя він знайшов у Березівці спокійний затишок і дорожив ним. Сприймаючи життя як явище індивідуальне й індивідуальністю обмежене, він і мені передрікав довге і спокійне життя в Березівці після першого періоду ворожнечі з владою і пов'язаних з цим хвилювань.

Отож всупереч сподіванням кадебіста з квартири я пішов не в гуртожиток, а за допомогою добрих людей переселився в порожню квартиру. Це була не квартира. Це були чотири стіни. Але в цих стінах невдовзі була поставлена грубка, знайдені, поставлені і засклені віконні рами, жінки побілили стіни й стелю, електрик провів електропроводку, хтось дав ліжко, начальство дало дощок і фарби, я зробив різні полички для посуду, білизни та одягу. Коли днів за двадцять приїхали Божко й Санникова в гості, квартира була цілком пристойним житлом, як на місцеве уявлення, ясна річ.

На ніч ми з Станіславом В'ячеславовичем провели Олену Микитівну до моєї землячки Гані, а самі розмістилися у квартирі. Оскільки в кімнаті було одне ліжко, я запропонував його гостеві, а сам мав намір лягти на підлозі на дерев'яному щиті (про благодійні якості якого я добре знав з досвіду табірного життя і тому зробив його передусім). Станіслав В'ячеславович категорично відмовився від ліжка, посилаючись на мій більш літній вік. Я поступився. Він укрився великим кожухом і, як сказав завтра вранці, чудово виспався.

Я сподівався мати в цій маленькій квартирі затишок і порівняно непогані умови для читання, листування з друзями і, можливо, скромної публіцистичної творчості. Та де там! Воістину правда: чорт не може спокійно заснути, коли за день не зробить кому-небудь капость. Так вийшло і тут. Прилетів у Березівку уповноважений КДБ і наказав мене виселити. Начальство, яке перед цим сприяло ремонтові, нараз приймає постанову звільнити квартиру. Прокурор району дає санкцію на адміністративне виселення, і судовий виконавець врешті-решт виганяє мене з квартири.

Оскільки потенційних благодійників попереджено про те, щоб не прийняли мене на квартиру, то я мав повернутися в гуртожиток. Але так не вийшло. Знайшовся чоловік (Олександр Старанов), який не побоявся прийняти мене до себе.

Квартира ця складалася з маленьких кухні, кімнати і спальні. Спільними зусиллями ми її трохи відремонтували, обладнали поличками, і я знову мав місце для своїх занять.

В кінці вересня мене знову відвідав Станіслав В'ячеславович. Виявляється, діставши моє повідомлення про виселення з квартири, він, Микола Кащеєв, Микола Карташов та інші томські правозахисники постановили допомогти мені — зібрати гроші й купити який-небудь будиночок у Параболі. За їхнім дорученням Божко приїхав умовляти мене на переселення з Березівки в Парабель. Умовляти мене було зайве, оскільки я й сам три дні вже шукав там квартиру, та не спромігся знайти. Божко пояснив, що в Сибіру насправді легше буває купити, ніж знайти квартиру.

Через тиждень приїхала Олена Микитівна. Вона з парабельськими знайомими мала шукати будинок, а тим часом частина дня минала в дискусіях, а потім до півночі працювали над перекладами. Вона показала мені свої переклади кількох віршів українського поета В. Стуса. До цього я не знав, що Олена Микитівна пише вірші. Це відкриття було для мене великою радістю. І коли вона попросила мене зробити підрядники, я з великою охотою згодився. Ще б пак! Адже це щаслива можливість посприяти ознайомленню російського аматора поезії з віршами мого побратима й товариша по ув'язненню в уральській зоні. І хоча вона вибилася зі сну і в мене почало боліти серце, ми й далі перекладали спогади про