Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Нічого не розібрати, - нарешті сказав він. - Мабуть, Саньку, треба йти у плавні. Може, когось зустрінемо. А ні - подамося у степ. Я чув, що на впроти Кам’яного острова росте діброва. І там є дуб майже такий, як у нас Сторожовий.

Приховавши пліт від чужого ока, друзі поснідали і подалися у плавні. Проте цього дня їм не дуже щастило. Майже до обіду пробродили вони в очеретах, але натрапляли лише на боброві чи видрячі сліди. А людського так і не знайшли. Двічі Грицик рятував Санька з трясовини, один раз Санько врятував Грицика.

- У нас болото, як болото, - сказав Грицик, викручуючи одежу. - Одразу видно, куди ступати. А тут… Я гадав, що це галявинка, а воно бач, що вийшло…

По обіді вони дісталися до вузького і довгого острова, що лежав обіч двох озерець. На ньому якийсь бородатий дядько в’ялив рибу. Угледівши хлопців, втупився у них так, начебто перед ним вигулькнув десяток потопельників.

- Свят, свят, - перехрестився він. - Скільки перебачив у цих болотах всілякої чортівні, але дітей - уперше.

І все ж, як розшукати Байлемового Василя, чи бодай де живуть воронівські хлопці - не знав.

- Я в цих місцях ще недавно, - пояснив він. - Знаю хіба що рудого Мацика. Тільки він мешкає ближче до степу…

І дядько махнув рукою в бік очеретів.

- Спасибі вам, - сказав Грицик, і хлопці подалися у тому напрямку.

Та чи то дядько махнув рукою не дуже точно, чи хлопці самі трохи збочили, проте коли вони вибралися з плавнів, ніякого Мацика не знайшли. Ні рудого, ні ще якогось.

Вже звечоріло. Хлопці нерішуче зупинилися. Повертатися назад вони побоювалися. Плавні - то не таке місце, аби по ньому розгулювати вночі. Проте й серед голого степу теж не хотілося ночувати. Можна прокинутися з татарським арканом на шиї.

- Давай проберемося он туди, - запропонував Грицик і показав на купу дерев, що бовваніла неподалік очеретів. - Переночуємо у гіллі, а зранку видно буде.

Проте до дерев вони так і не дісталися. Зненацька зі степу долинув стукіт копит. Ледве хлопці встигли зачаїтися, як з за очеретів, що довгим язиком видавалися у степ, вигулькнуло п’ятеро вершників. Неподалік від хлопців вони зупинилися. Але й на такій відстані розгледіти їх було нелегко, бо на землю вже опустилися сутінки.

Передній зіскочив з коня і наказав:

- А тепер - переодягатися! - і цвикнув зубом. - От бісова личина - знову розболівся…

Вершники спішилися. Скинули верхню одежу, розв’язали сакви. А за хвилину хлопці закліпали очима від подиву: перед ними були не звичайні подорожні, а татарські вояки.

- Га, Свириде, тепер тебе рідна мати не впізнає, - зареготав один з них. - Вилитий бусурман!

- Краще б на себе подивився, - огризнувся Свирид.

- А що, я теж такий, - згодився насмішник. - Мудро пан рішили. Коли що - хай нас шукають межи ногайців.

- Готові? - запитав той, що цикав зубом. - Ану, на коні! Рушили!

І дивні вершники почали розчинятися в сутінках. Грицик вагався недовго. Він зіскочив з дерева і сказав:

- Саньку, давай слідом!

- Та… - нерішуче опирався Санько. Чомусь йому страшенно не подобалися ці люди. А чому - і сам сказати не міг.

- А раптом це сам Швайка! - наполягав Грицик. - Забув, як він у татарську одежу перевдягається?

- Ні…

- То побігли! Може, й нас із собою візьме!

Хлопці чимдуж припустили навздогін. І вчасно: очерети саме поглинули останнього вершника. Згодом довелося брати напрямок на шурхіт та чвакання кінських копит в баговинні.

Хлопці йшли не озираючись. То ж і не бачили, як назирці за ними скрадався вовк. Той, через якого вони пересіли на пліт.

Врешті шурхіт припинився. Натомість почулися вигуки і звуки якоїсь метушні. Ще кілька кроків - і перед очима у хлопців з’явилася невеличка галявина з куренем посередині. Неподалік від куреня горіло багаття. Воно освітлювало руду людину зі зв’язаними руками. Четверо спішених вершників нишпорили в курені та під очеретами. П’ятий стояв перед зв’язаним і розмахував канчуком.

- Де ж твоє хутро, лайдаче? - допитувався він.

- Немає в мене ніякого хутра, - відказав зв’язаний. - Ще не наполював…

- Брешеш!

Канчук свиснув у повітрі. Зв’язаний мимоволі відсахнувся. На його обличчі з’явилася темна смуга.

- Скажеш тепер?

Зв’язаний мовби й не чув цього запитання. Він лише похмуро стежив за метушнею спішених вершників. А ті виносили з куреня в’ялену рибу та птицю. Один викотив барилко меду.

- Гарно попрацював лайдак, - сказав кремезний зайда, що трохи накульгував на праву ногу.

- Та хіба це праця? - зневажливо відказав інший. - Це кожен зможе. А от хутро де?

- Знайшов! - почувся радісний голос.

З-за куреня вигулькнув ще один зайда. В руках тримав добрячу в’язку бобрових та видрячих шкурок. Він зупинився між багаттям та хлопцями, що зачаїлися край очеретів, і засміявся:

- Гай-гай, та від цієї здобичі сам пан не відмовляться!

- Це вам так не забудеться, - крізь зуби вичавив бранець. - Згадаєте ще рудого Мацика…

- Замовч! - гарикнув на нього той, хто розмахував канчуком. Тоді підійшов до знахідки, провів по хутру рукою і наказав: - В’яленину та віск з медом тягніть до ріки. Там куми, мабуть, уже припливли. Хутро - на коней!

- А з цим що робитимемо? - той, хто знайшов шкірки, кивнув на рудого Мацика.

- Камінь на шию - і в воду!

А бранець тим часом поводився якось дивно. Не плакав, не ставав на коліна, не вмовляв, аби йому дарували життя. Він підвів голову і з його вуст зірвався дивний посвист. Скидалося на те, ніби Мацик підманював якусь звірину.

Прибульці здивовано втупилися в нього.

- Ич, розсвистівся, - зауважив кульгавий. - Справжній тобі канівецький соловейко.

- Мабуть, з глузду з’їхав, - здогадався інший. - Від переляку.

Проте рудий бранець мовби й не слухав їх. Він вперто висвистував одну й ту ж мелодію:

- Ф’ю…фіу…ф’ю…

І того свисту не зміг зупинити навіть ще один виляск канчука. Рудий Мацик все висвистував свою дивну мелодію і при тому дивився у бік хлопців. Грицик аж зіщулився: невже рудий Мацик їх бачить? То, коли так, їх можуть побачити і грабіжники!

Що ці дивні вершники були грабіжниками, Грицик вже не сумнівався. Від таких треба триматися подалі.

А з іншого боку - цьому Мацикові треба якось допомогти. Але як?

Прибульці тим часом уже