Читати книгу - "Бора"

Вона й про батьків своїх розповіла, про те, що мама з татом — науковці, археологи. Їздять по світу за міжнародними програмами і тепер вже третій тиждень працюють у Румунії. Батьки вважають її дорослою і змирились, що вона за їхньої відсутності залишається у квартирі сама і не переходить жити до бабці на другий кінець міста. З батьками вона виходить на зв’язок по скайпу, а бабусі справно телефонує двічі на день, доповідає, що і як, і ця звичка компенсує недоліки її надмірної самостійності.

Божка і тепер не забула сказати бабусі «добраніч». Вже майже о десятій вечора, після того, як Бора похопилася, глянувши на годинник: так, критична межа, або я проводжаю тебе, або тобі доведеться залишитись, бо в ніч саму не пущу. А мала й зраділа, ніби навмисно тягнула, аби почути пропозицію залишитися.

— Ти не сказала бабусі, що ночуватимеш не вдома? Чи я не почула? — запитала Бора, повертаючись з ванної.

— А яка різниця? — знизала плечима гостя. — Забагато пояснювати. Не хочу бабусю хвилювати.

— Але… Я почувалася б краще, якби ти цього не приховувала.

— Та я й не приховую. Просто не хочу… — замовчала, добираючи слова, — зайвої деталізації. Це усе умовності, вони у житті лише заважають. Завтра вранці заїду додому, перевдягнуся, візьму зошити і піду до школи, які проблеми?

…Засинала Бора, почуваючи себе безпритульною, якій пощастило знайти сухий та теплий нічліг. Це відчуття потрапило до неї листом миттєвого щастя, випадково переплутавши адресата. Воно призначалося іншій людині — тій, що тішиться від самої лишень відсутності холоду, вогкості, протягів й має змогу випростати втомлені ноги. Ось воно, хвилинне щастя! Душею й тілом розлилася чиста радість, не отруєна непевністю і турботами про те, що буде завтра. І таким реальним виявився цей уявний стан, так блискавично переформатував він на цю мить сприйняття світу, що, зі свого надійного прихистку почувши дихання вітру за вікном та шурхіт крапель дощу у траві, Бора подумала не своє: «яка чудова мелодія за вікном», а чуже: «як добре, що маю, де сховатись від негоди».

У бічній кімнаті руденька Божка вмощується на рипучому дивані. До звуків за вікном приєднується уривчаста, ледь вловима музика з навушників її плеєра.

4

Десь внизу, в глибині будинку, скрапує вода з несправного крана. Бора глянула на годинник й відкинула ковдру. Ще не вистачало, аби мала спізнилась до школи! Намацавши ногами капці, пішла у сусідню кімнату будити свою гостю. Божка розплющила очі — безтямний погляд, забула, де вона є. Довгі руді вії учора ховалися під шаром чорної туші, яку Божка змила перед сном. У чотирнадцять років з особливим завзяттям псують банальними втручаннями природну красу, особливо таких виняткових, кольору міді, вій.

— А-а-а, — дійшло до Божки, — все, встаю.

Вона бубонить у мобілку, виходячи з ванної, піднімаючись нагору та спускаючись на кухню. Після Божки у ванній залишилась вода на підлозі, захляпана зубною пастою раковина та цівочка води з погано закрученого крана.

Бора мовчки витерла підлогу, нагодувала дівчинку яєчнею, провела до хвіртки, домовившись про похід за новим взуттям. Велосипед стрімко покотився вулицею вниз, Бора провела його поглядом і повернулась у будинок. Там стояла оглушлива тиша.

Відчинила вікно у своїй кімнаті. Над парком піднімалося сонце, заливаючи ніжною позолотою вологі від нічного дощу верхівки дерев, повитий плющем паркан, хризантеми у траві та повалену тополю. На широкому підвіконні знову вляглися дві постелі. Бора попідкидала подушки, перевертаючи та енергійно збиваючи їх долонями — й сама здивувалась, звідки узялась нова звичка, як ніби здавна існуючі у будинку правила самі підказали, що слід робити.

Взялася обдзвонювати своїх.

Влад відгукнувся не одразу; почувши його заспаний голос, Бора згадала, що вони вчора відзначали «особливу подію» й лягли, мабуть, пізно. Син пробурмотів: «угу, угу», так остаточно й не прокинувшись.

Мама, навпаки, відгукнулась бадьорим піднесенням: у них ранок був у розпалі. Мама прала фіранки, тато витягував з пилососа затягнуту шкарпетку.

Про те, що у горлі дряпає, Бора сказала лише Лідії, набравши її номер, та й то лише тому, що вона запитала про самопочуття. Подруга сприйняла почуте як керівництво до дії. Заявилася несподівано — яскрава, усміхнена, у ледь чутній хмарці гіркуватих парфумів. Привезла меду, лимонів та калини — три пучки стиглих кетягів, зв’язаних докупи ниткою.

— Тобі — від нашого саду. Став чайник.

— Як я люблю калину, — зраділа Бора. — Запарю її як чай. Будеш зі мною? Чи тобі звичайного чаю?

— Мені — чорного, міцного. Я запаху калини не люблю.

— Та що ти! — засміялась Бора. — Калина пахне чоловіком. Трохи шкарпетками, трохи спермою, трохи чимось невловимим, що не піддається визначенню.

Лідія похитала головою, здійнявши брови, й заходилася різати лимон. З привезених новин одна була такою: телефонувала Світлана з Мілану. Просила влаштувати батька у будинок престарілих.

— …людей похилого віку, — автоматично виправила Бора.

Лідія відмахнулася:

— Яка різниця.

— Якого батька? — дійшло до Бори. — У неї хіба є батько?

Світлана була Лідиною подругою дитинства. Бора саме так сприймала її, через Лідію; бо напряму вони, мабуть, і не товаришували б. Колись з нотками ревнощів у голосі Світлана сказала Борі та Лідії: це ви такі нерозлийвода не тому, що жіноча дружба і усе таке інше, а тому, що між вами ніколи не ставав чоловік. «У якому сенсі?» — поцікавилась Бора. — «Вам подобаються різні типи чоловіків, — пояснила Світлана. — Неможливість збігів у симпатії до чоловіків — основа жіночої дружби. У цьому секрет вашого взаєморозуміння».

Зараз Світлана потребувала допомоги. Її батько — Бора вперше почула цю історію — пішов з сім’ї, коли діти були зовсім маленькі, виїхав зі Стрия в якесь інше районне містечко, викликавши бурю розмов, бо його нова жінка була років на десять старшою, мала двох дітей і була далеко не такою привабливою, як Світланина мати. «Пороблено», — шепотілися жінки. — «Ноги його більше не буде у нашому домі! — погрожувала мама Світлани, — і з дітьми йому більше не бачитись!..» У місті подивувались сенсації, язиками поплескали — та й забули; інші надзвичайні події місцевого масштабу витіснили цю новину. І ось тепер, тридцять років потому, коли померла друга дружина Світланиного батька, на світ вилізло, що будинок переписаний на її дітей, — спільних у них не було, — а ті за першої ж нагоди нагадали вітчиму, що у нього у Стрию залишилося житло, й показали йому його ж паспорт зі штампом про виписку.