Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Драстє, тіточко…
— А здоровля тобі, — сказала Тамарчина мати. — Ба, то ж ніби Іван з Кукурічок, Митрів свояк. У гості прийшов?
Іван закліпав очима. Сказати чи не сказати про сватання?
— У гості. Али не тико до Митра…
— А до кого ж?
— До вас.
— До нас? То заходь до хати.
— Дєкую. Може, я маму свою покличу?
— То ви-те з мамою Панаскою прийшли? То клич.
Іван вирушив до дядька Митра. Через хату і його подвір’я.
А в хаті сиділи Митро і мама Панаска. Митро таки вгостив родичку самогонкою. Мама Панаска жалілася: на долю, дітей і, звісно, на Івана.
Мама казала, що Іван добрий хлопчисько, та неслух. Слова вилітали з її рота, цілували губи й летіли до Івана. Сідали на його долоню й щоки метеликами. Мама ж здалася йому схожою на поранену сиву голубку. Її підбите крило лежало на столі й теж просилося полетіти.
«Добрий неслух», — подумав Іван, і йому захотілося тутечки в хаті затанцювати.
— Ходімо свататися, мамо, — сказав натомість Іван.
Мама підвела на нього очі. У них сиділи два маленьких равлики й простягали ріжки, щоб погладити ними Івана.
— Ой, горе мені, горе, — сказала мама Панаска. — І тутоньки горе, і вдома, бо якби я мала полюцького сина, то би хіба за такою невісткою ходила свататися?
— Та ничо, — сказав посоловіло дєдько Митро. — Нічо. Я тобі скажу, Панаско, що двоє дурнів часом важать більше, ніж їден розумний. А Тамарка хоть і гуляща та з мухами в голові, али роботяща. Олена нею хвалиться й правильно хвалиться. То, мо’, ще вип’ємо?
Проте мама Панаска більше пити не схотіла. Іван узяв її під руку й повів з хати свататися. На сусідському дворі вони довго цілувалися з Тамарчиною мамою Оленою, котра, видко, тоже десь тріньки насоловілася. Так довго обіймалися й цілувалися, та казали одна до одної золоті слова, що Тамарка шарпнула Івана за рукав.
— Ходімо.
— Куди? — Іван подивився нерозуміюче.
— Та хоча б до лісу. Он тудечки.
— А свататися? Я ж того прийшов.
— Без нас хай собі…
Тамара пирскнула. Тоді простягла другу долоню і здмухнула невидиму пушинку.
— Бачив? — спитала і захихотіла.
— Що? — не зрозумів зновика Іван.
— Зозулька до вирію полетіла, — сказала Тамарка. — І нас за собою кличе.
Вона взяла Івана за руку чіпко, аж кісточки захрустіли, й потягла за собою. Ліс, який був справді неподалік, вибіг їм назустріч.
— Куди вони, оглашенні?
Олена хтіла сваритися, кричати, абись вернулися. І Панаска хотіла, та мусила витирати заслинені поцілунком Тамарчиної матері губи.
— Хай, — зрештою сказала вона. — Хай собі. Діло молоде.
— Хай собі бігають, — згодилася Олена. — Мо’, щось і вибігають. Ходімо до хати. Там у мене щось є.
— Ходімо, свахо, — згодилася Панаска.
Ліс відразу обійняв і пригорнув двох, що вбігли в його затінок, міцно зчеплені худющими руками. Іван і Тамарка бігали од дерева до дерева й обіймали кожне. На третьому чи четвертому Тамарка поцілувала кору, й Іван, хоч і зирнув здивовано, і собі поцілував. Потім вони стали обіймати дерева. Тамара виглядала з-за берези (тут росли переважно берези та сосни, високі, знизу без гілляччя), казала «ку-ку», примружувала око, хихотіла й ховалася. А тоді виглядала з другого боку.
Ніколи ще Іванові не було так добре.
«Ось вона яка, женячка, — подумав він. — Ми тако бігатимемо цілий день, а мо’, й місяці, і ціле життя. Дивись, і дитину собі набігаємо».
І йому стало ще легше і радісніше на душі.
Та коли вони обняли високого міцного дубка, Тамарка подивилася по-особливому примруженим сміхотливим оком.
— Хочеш погоцати?
— Погоцати? Як то?
— Ти що, не знаєш? Ніколи того не робив?
Вона аж руку його випустила. І пояснила, що то таки добре. Ходімо на тую галявинку. Якщо там нема мурашника, то мона лежати на траві. Тико вона зніме плаття, бо може вимазатися, а зелена трав’яна краска довго не відпирається й мама свариться.
Мабуть, у Івана був вельми спантеличений вигляд, бо Тамарка сказала, що як він не вміє, то вона може навчити. Вона вже не раз те робила, гоцалася з хлопцями. То добре, вельми навіть добре. А робиться то просто. Зара вона зніме плаття, нє, мурах тутечки не видко, хіба оно кузьки по траві повзають, ляже, а Іван… Іван…Треба тико засунути… хай Іван дістане свого дурниська, тоді вона покаже, що робити далі.
Тамарка попросила Івана розстібнути ззаду плаття. Іван торкнувся ґудзика руками й відчув, що пальці його не слухаються. Наче мороз пробіг по них, ніби цурпалками дерев’яними стали. Іван відняв пальці й подмухав на них.
— Чого ж ти? — спитала Тамарка. — Ото невмійко. Невмійко-хрумійко.
— Я зара, — Іван взявся за ґудзика й спинився. — А мо’, не треба?
— Чого не треба? — Тамарка крутнулася й повернула лице до Івана. — Йо-йо, який ти став. Гень би буряк червоний до борщу.
Іван раптом здригнувся, бо Тамарка полізла в його штани. Між пояса руку засунула й лізла все далі. Іван шарпнувся.
— Стій мені, — наказала Тамарка. — Ти ж не кінь, щоб брикатися.
Вона забиралася далі й далі. Торкнулася… торкнулася…
— Ойєчки, та він у тебе геть заснув, — захихотіла. — А може, твій дурнисько умер? О нє, просинається…
Тут у Івана підкосилися ноги. Він став осідати на траву. Тамара опустилася поруч з ним.
— Та ти ж став, як земля, Іваночку…
Іванові було добре й недобре. Десь угорі пливли хмари. Небо дивилося на нього великим і блакитним незмигним оком. Одним суцільним оком. Оком Божим, те Іван добре знав.
«А я ж ще не женяний», — подумав зненацька, і кров повернулася до його щік.
Тамарка зняла з горем навпіл плаття, й побачив Іван, що на ній нема ніц, крім білих як сніг трусиків. Двоє маленьких, схожих на переспілі груші-берівки, ні, груші-панички, грудей засліпили його. Аж рукою закрився. І вже крізь пальці побачив, що тіло, трохи вже загоріле, в його майбутньої жінки геть укрите ластовинням, густо-густо подзьобане, мов дрібний горошок посіяний. Слово «жінка», що зблиснуло у його відомості, щось Іванові нагадало. І тут Іван зримо побачив, як на горищі їхньої хати підводиться й докірливо дивиться темношкіра, справді схожа на велику чорну кішку, дівчина. Простягає до нього, Івана, руки.
— Іва…
Голос тої дівчини біжить, ні, летить до нього крізь ніч, крізь віття й кущі, голос злітає над лісом до неба й перетворюється у великого сизо-білого птаха.
— Тамарко, — Іван зводиться на лікті. — Я не можу з тобою, Тамарко… У мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.