Читати книгу - "Поштамт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чінаскі, що не так? — спитав інструктор. — Я знаю, що все в тебе вийде.
— Аха, так. Я оце думаю.
— Що ти оце думаєш?
— Нічого.
І пішов собі.
За тиждень я все ще стояв із руками в кишенях, коли до мене підійшов підміняйло.
— Сер, гадаю, я вже готовий розкидати свій план.
— Ви певні? — спитав я.
— Коли тренувався, то розкидав 97, 98, 99 і пару разів 100.
— Ви ж розумієте, що на наші тренування ми витрачаємо значні суми. Ми хочемо, щоби ви знали все достеменно!
— Сер, я щиро вважаю, що готовий!
— Гаразд, — сказав я й потис йому руку. — То вперед, хлопчику мій, най щастить.
— Дякую, сер!
Він збіг угору до екзаменаційної — заскленого акваріуму, в який тебе кидали, щоб перевірити, чи зможеш плавати в їхніх водах. Бідна рибко! Яке падіння для містечкового паскуди! Я зайшов до тренувального кабінету, стягнув мотузку з колоди і вперше на неї поглянув.
— От лайно, — кинув я.
Кілька хлопів зареготали. Тоді плановий інструктор сказав:
— Ваші півгодини скінчилися. Повертайтеся на робочі місця.
Це означало повернення до 12 годин. Їм не вистачало працівників для розсилання пошти, тому ті, хто лишався, мусили гарувати за всіх. Згідно з розкладом, малисьми працювати два тижні поспіль, зате й вихідних чотири. Це підтримувало. Чотири дні відпочинку. Останньої ночі перед вихідними ввімкнувся гучномовець.
«УВАГА! УСІМ ТИМЧАСОВЦЯМ У ГРУПІ 409…»
У 409-ій групі був я.
«…ВАШІ ЧОТИРИ ВИХІДНІ СКАСОВАНО. ЦІ ДНІ ВАМ НАЛЕЖИТЬ ВИХОДИТИ НА РОБОТУ!»
21
Джойс знайшла собі роботу в окрузі — в окружному поліцейському управлінні, щоби мало не видалося. Я жив із ментівкою! Мені бодай упродовж дня вдавалося спочити від її пестливих рученят, але: Джойс придбала двох папужок, і ті бісові створіння не розмовляли, а лише всенький день вицвірінькували.
В Джойс ми стрічалися за сніданком та обідом — досить квапно, але славно. Хоч вона й продовжувала мене вряди-годи ґвалтувати, зрушення були позитивні, якби не папужки.
Слухай, крихітко…
Що сталося?
— Гаразд, до герані, мух і Пікассо я призвичаївся, але маєш розуміти, що я щоночі працюю по 12 годин, крім того, вивчаю план, а ти чіпляєшся до решток моєї енергії…
— Чіпляюся?
— Ні. Я не це хотів сказати. Вибач.
— Що ж ти мав на увазі під «чіпляєшся»?
— Кажу, забий! Це через папужок.
— Отже, через папужок. Вони теж до тебе чіпляються?
— Саме так.
— І хто згори?
— Знаєш, це не дотепно. Не будь букою. Я намагаюся дещо тобі сказати.
— Зараз ти намагаєшся вказати, якою мені бути!
— Добре! Срака-мотика! Це ти маєш гроші! Даси мені договорити чи ні? Скажи, так чи ні?
— Так, малюку, так.
— Добре. Малюк каже тобі: Мамо! Мамо! Ці трахані папужки зводять мене з розуму!
— Гаразд, розкажи мамі, як папужки зводять тебе з розуму.
— Ну, мамо, вони весь день сверготять, ніколи не змовкають, а я все чекаю, доки вони щось бовкнуть, але вони ніколи нічого не кажуть, і весь день я не можу спати, слухаючи цих ідіотів!
— Добре, малюку. Якщо вони й далі не даватимуть тобі спати, вистав їх.
— Виставити їх, мамо?
— Так, вистав їх.
Вона поцілувала мене й збігла сходами, прямуючи на свою ментівську роботу.
Пішов до ліжка й спробував заснути. Як вони цвіркали! Розболівся кожен м’яз мого тіла. На одному боці полежу, на другому боці полежу, на спині полежу — все одно болить. Найлегше, як виявилось, було на животі, проте так я швидко втомлювався. Щоби змінити позу, витрачалося дві-три хвилини.
Я борсався й крутився, лаючись, скрикуючи й хихочучи над сміховинністю ситуації. Над їхнім цвірканням. Вони мене дістали. Що вони у своїй маленькій клітці могли знати про біль? Яйцеголові базіки! Саме пір’я, мізки розміром із голівку булавки.
Я присилував себе вилізти з ліжка й піти до кухні, набрав чашку води, підійшов до клітки і вилляв воду на них.
— От шелихвості срані! — лайнувся я.
Вони лиховісно зиркали на мене з-під мокрого пір’я. І мовчали. Нема нічого ліпшого за давні добрі водні процедури. Я дечого нахапався у психіатрів.
Тоді зелений із жовтою грудкою нахилився й дзьобнув себе в ті груди. Потім глянув на червоного з зеленою грудкою і взявся з ним цвенькати. Усе повернулося на круги своя.
Сів на край ліжка і слухав їх. Підійшов Пікассо, хапонув мене за щиколотку.
То було останньою краплею. Я виніс клітку надвір, Пікассо за мною. Десять тисяч мух здійнялися в повітря. Поставив клітку на землю, відчинив дверцята й сів на східці.
Обидві пташки зиркнули на дверцята. Вони не могли втямити, але пробували. Відчував, як намагаються працювати їхні крихітні мізки. Тут у них була їжа й вода, але що там, у відкритому просторі?
Зелений із жовтою грудкою зважився першим. Він зістрибнув до виходу зі своєї жердинки. Сів, учепившись за дріт. Роззирпувся на мух. Посидів так п’ятнадцять секунд, обираючи. Тоді щось у його малій голівці перемкнуло. Чи в її малій голівці. Він не полетів. Понісся просто в небо. Угору, угору, угору. Прямісінько вгору! Прямовисно, наче стріла! Ми з Пікассо сиділи й спостерігали. Одним сраним шелихвостом менше.
Настала черга червоного з зеленою грудкою.
Червоний вагався значно довше. Він нервово обійшов дно клітки. Пекельно тяжке рішення. Людям, птахам, усім доводиться їх приймати. Складна гра.
Тож червоний проходжав і обмізковував. Жовте сонячне сяйво. Мухи гудуть. Чоловік із псом спостерігають. І це небо, це всеньке небо.
То було занадто. Червоний перестрибнув на дріт. Три секунди.
ВЖИК!
Пташка щезла.
Ми з Пікассо забрали порожню клітку й повернулися додому.
Я вперше за кілька тижнів добре виспався. Забувся навіть встановити будильник, їхав собі на білому коні вниз Бродвеєм, що у Нью-Йорку. Мене щойно обрали мером. У мене був чудовий стирчак, а потім хтось жбурнув у мене плахою брудоти… і Джойс мене розбудила.
— Що з пташками сталося?
— До біса пташок. Я мер Нью-Йорка!
— Я тебе про пташок питаю. Чому клітка порожня?
— Пташки? Пташки? Які пташки?
— Прокинься, щоб тобі булька з носа вискочила!
— Люба, важкий день на роботі? Ти якась собакувата.
— ДЕ ПТАШКИ?
— Ти ж сказала виставити їх, якщо вони мене будитимуть.
— Я мала на увазі виставити їх на задній Ганок чи надвір, дурню!
— Дурню?
— Так, ти дурень! Хочеш сказати, ти випустив пташок із клітки? Ти справді кажеш, що випустив їх із клітки?
— Усе, що я можу сказати, — вони не у ванній і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштамт», після закриття браузера.