Читати книгу - "На запах м’яса"

— І мило господарське. — Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.

— А шоколад? — Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого магазинчика, де впереміш — консерви, чоботи, ножиці…

— У мене тільки манни небесної немає, — похвалилася Тома. — Чого бажаєш?

— Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки є? І виделки?

— Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка, і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень. Береш?..

За дві пачки «Гали», п’ять плиток чорного шоколаду, кіло вівсяного печива і диво-ніж Майка виклала сто п’ятдесят дві гривні. Засмутилася.

— Націнка у вас тут чи що?

Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом.

— А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному хуторі купила?

— Та сама. А що? Не подобаюся?

— Чоловік казав — дитина зовсім, а ти така…

— Яка?

— Розмальована, мов на блядки зібралася, — спокійно відказала Тома.

Майка почервоніла до скронь, дихалку забило.

— Та що ви про мене знаєте… — прошепотіла розгублено.

— А що мені про тебе знати треба? — в’їдливо відповіла Тома. — У мене очі є!

Майка задихнулася, закліпала — земля з-під ніг.

— Протри свої очі! — кинула нахабно. — Корова!

Вискочила з магазинчика — у животі пече. Де вже ті коричневі ворота попід вербами шукати. Брьохала на Лупин хутір, сльозами вмивалася. І всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майці набагато довшим. Ех… Були б пальці не попеченими, кулькова ручка, чистий блокнот, записала б: «Друга спроба законтачити з аборигенами закінчилася провалом. І кульгавого не знайшла».

Як місток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бік Капулетців, щосили жбурнула в кущі біля потічка файний італійський шпатель із жовтою гумовою ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що ніхто не бачив, як вона з тим кульгавим…

Майка повернулася з магазину Реп’яхової Томи й прокляла одразу два населені пункти — Капулетці й Лупин хутір.

Якби гнівні слова в той же час влетіли Богові у вуха, то за дванадцять кілометрів від великого села Добрики, де є сільрада, школа, пошта, автостанція, перукарня, нотаріус Лариса Вікторівна, коноплі на городах і навіть нелегальні гральні автомати в забігайлівці за базаром, замість двох теплих осередків людської цивілізації розстелилися б неорані луки посеред лісів, і тільки одна сіра хатка стирчала б під старими грушами, викликаючи захоплене здивування заблукалих мандрівників: тут є люди?

Люди всюди, всюди люди. Розбурхана Майка драїла підлогу, товкла собі: «А пофіг!» Усередину її світу — чотири стіни — кордон! — ніхто не поткнеться. Навіть добра Уляна…

Випрала старий тюль, що знайшла його у скрині, мокрим — на вікна. І висохне, і розрівняється. Роззирнулася… Кімнатка дякувала, що їй спинку почухали, блищала-посміхалася.

— А круто…

Порозкладала на полиці продукти, що їх поштарка Галя приперла, поряд власні покупки — їжі вдосталь. Спати є де. Тільки впасти намірилася, бо втомилася й пігулки вже не діяли, на грубку зиркнула.

— Дідько! — Останні дрова спалила. А далі що?

Вискочила на ґанок… Хіба взяти іржаву сокиру, спробувати відрубати хоча б декілька гілок від найближчої сосни?

— Гілка гілку не рубатиме…

Обійшла хату, увіп’ялася поглядом у похилену огорожу господарського двору з кількома сараями й загородками. На вістрі відірваної дошки сидів чорнющий, аж синій крук. Дивився на Майку блискучим оком, не лякався.

— Що?! — кинула крукові, відірвала від огорожі прогнилу дошку. — Мені свиней не розводити!

Крук відлетів на метр, вмостився на даху сарая, спостерігав.

— Кльово тобі… Не мерзнеш! — позаздрила Майка крукові. Повалила огорожу, відривала дошки, звалювала на купу в маленькій кімнатці навпроти вхідних дверей.

Уляна до хвіртки підійшла:

— Дитино! Помогти?

— Впораюся!

Поважний Троянов не втримався, гукнув від колодязя:

— Як справи, юна пані?

— Нормально.

Санджив — нахабніший. Вскочив на подвір’я. У дошку вчепився, смикнув.

— Разом веселіше, правда?

— Іди в дупу, — буркнула Майка. — Я з тобою не спатиму.

— Не переймайся дурницями, — відповів. — Мені подобається…

— Що?

— Що ти палиш старі дошки, а не рубаєш дерева.

— Просто в мене нема сил рубати дерева.

— Прости їх… — сказав Санджив.

— Кого?

— Усіх, на кого гніваєшся. Гнів випиває твої сили.

— Хіба погано? Не рубаю дерева…

— А себе?

— Іди геть!

Санджив посунув до хвіртки, усміхався беззбройно:

— Заходь до мене.

— Нащо?

— Подивишся, як я живу.

— І не сподівайся! Не трахнеш!

— Ти — жахлива Ілюзія… — мовив Санджив наостанок.

Майка доповзає до грубки — Господи, та скільки ж уже можна бігати туди-сюди! Пхає в пельку ненажері холодні дошки, безсило валиться на тапчан: «Тепер даси полежати, Лупин хутір?!» Замість відповіді — гострий біль унизу живота. Майка сповзає з тапчана, вилущує з упаковки дві пігулки, та запити нічим: вода скінчилася.

Як жбурнула порожнє відро — миші поховалися. А щоби ти провалився увесь, клятий Лупин хутір! Сльози стерла, вуста зціпила:

— Тільки по воду… А потім… Аж до ранку відпочиватиму.

Відро в зуби — до колодязя. Рукавички забула, попечені пальці відморозила, та зі здобиччю. Повне відро до хати дотягла і так собою загордилася, аж у голові промайнула дурна думка: нагріти води, обмитися, бо потом тхне… Пігулки запила, як впала на тапчан — разом із думками відрубалась. Тільки біла свіча в іржавій консервній банці тріпотіла-тривожилася: задурно хату освітлюю, спить дівча.

Коли зимові присмерки з’їли день, не дали розгулятися вечору-сіроманцю — уже й ніч, від березового гайочка до Майчиної хати обережно наблизився худорлявий кульгавий хлопець у куртці, схожій на матроський бушлат. Тихо переліз через паркан, наштрикнувся на розібрану огорожу господарського двору, зупинився, дряпнув неголену щоку: «Оце так…» Підійшов до віконця, зазирнув — свіча догорала-блимала, освітлювала прибрану кімнатку. На тапчані біля грубки солодко спала дівчина — трохи розтулила вуста, розкинула руки.

Хлопець роззирнувся: нікого поблизу нема? Уже хотів було стукнути у віконце, та свіча раптом смикнулася і згасла. Темінь.

Кульгавий збентежився, відсахнувся. Завмер на хвильку, тихо посунув до хвіртки по глибокому снігу. Зупинився. Повернувся до розібраної огорожі. Відірвав широку міцну дошку, заходився відкидати нею сніг, утворюючи широку доріжку від ґанку до хвіртки.

Коли наступного ранку Уляна, Троянов і Санджив зустрілися біля колодязя, Валерій Михайлович кивнув у бік розчищеного Майчиного двору, мовив приголомшено:

— Не слабодуха, їй-богу. Навіть сніг навколо хати розчистила.