Читати книгу - "Сяйво"

Увійшовши, він побачив, що Венді спить на дивані. Він зазирнув до кімнати Денні, Денні міцно спав у своєму ліжечку, лежачи на спині, його рука все ще ховалася в гіпсі. У делікатно процідженому жеврінні ліхтаря знадвору йому було видно темні обриси на алебастровій білизні, де розписалися лікарі й медсестри з педіатрії.

«То був нещасний випадок. Він упав зі сходів».

(ох ти ж брудний брехун)

«То був нещасний випадок. Я не стримав свого норову».

(довбаний ти п’яндилига, покидь, шмаркля богом висякана з носа і більш ніхто)

«Слухай, агов, нумо, прошу, просто нещасний випадок…»

Але останнє виправдовування відігнав геть образ того стрибаючого ліхтаря, з яким вони нишпорили в посохлих листопадових бур’янах, шукаючи розпластане тіло, що за всіма правилами пристойності мусило там лежати, очікуючи на поліцію. Не мало значення, що за кермом сидів Ел. Бували інші вечори, коли кермував Джек.

Він підтягнув на Денні ковдру, пішов до їхньої спальні й дістав з верхньої полиці шафи іспанський пістолет «Ляма» тридцять восьмого калбіру[47]. Той лежав у взуттєвій коробці. Майже годину він просидів на ліжку з пістолетом, дивлячись на нього, причарований його смертельним блиском.

Уже займався світанок, коли він знову поклав його до коробки, а коробку поклав назад у шафу.

Того ранку він зателефонував Бракнеру, завучу, і попрохав зробити йому ласку, пересунути його уроки. У нього грип. Бракнер погодився, але з меншою люб’язністю, ніж зазвичай. Останній рік Джек Торренс був надзвичайно вразливим до грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Їли вони мовчки. Єдині звуки долітали з заднього подвір’я, де Денні здоровою рукою весело ганяв свої іграшкові вантажівки по купі піску.

Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:

— Джеку. Я собі все думала.

— Що саме?

Він підкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмілля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Він кліпнув. У миттєвій темряві злетів велик, ударився об лобове скло, по ньому зірчасті тріщинки. Завищали шини. Застрибав ліхтар.

— Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам із Денні було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.

— Можеш зробити для мене дещо? — спитав він, дивлячись на хисткий кінчик сигарети. — Зробиш мені ласку?

— Яку? — голос її прозвучав глухо, відчужено.

Він дивився їй в спину.

— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживі піни, її гарненьке обличчя бліде й зневірене.

— Джеку, твої обіцянки несерйозні. Ти просто відтягуєш…

Вона обірвала себе, дивлячись йому в очі, заворожена, раптом непевна.

— За тиждень, — повторив він. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. — Прошу. Я нічого не обіцяю. Якщо захочеш і тоді побалакати, побалакаємо. Будь про що, про що сама захочеш.

Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши більше нічого, знову відвернулася до посуду, Джека почало теліпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби світ набрав реальної перспективи…

— Денні казав, що йому наснилося, ніби ти потрапив в аварію, — раптом промовила вона. — Курйозні сни в нього бувають. Він це сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварія?

— Ні.

До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Він поїхав до Ела.

— Ти сухий? — запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.

— Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].

— Давай, заходь.

До вечора вони грали у віст. Не пили.

Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі — Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, — а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.

Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.

— Сер, ваш абонент так само не…

— Алло? — голос Ела, захеканий.

— Продовжуйте, — суворо промовила операторка.

— Еле, це Джек Торренс.

— Джекі-бой! — непідробна радість. — Як ти там?

— Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снігом на всю зиму не зможу закінчити ту кляту п’єсу, я її вже ніколи не закінчу.

— Закінчиш.

— Як справи? — спитав Джек нерішуче.

— Сухий, — відгукнувся Ел. — А ти?

— Як порох.

— Часто кортить?

— Щодня.

Ел розсміявся:

— Мені відомий цей розклад. Але не розумію, Джеку, як ти утримався, не запив після тої халепи з Гетфілдом. То було понад будь-які очікування.

— Насправді я сам собі тоді напаскудив, — уникливо промовив він.

— От, чорт. Десь під весну я накручу Раду. Ефінґер уже каже, що, мабуть, вони діяли надто поспішливо. А якщо ще з твоєю п’єсою вийде щось путнє…

— Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машині. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…

— Авжеж. Розумію. Гарної зими тобі там у горах, Джеку. Радий був допомогти.

— Дякую ще раз, Еле.

Він повісив слухавку, заплющив очі в кабінці і знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий ліхтар. Наступного дня в газеті з’явилася замітка, либонь, просто аби чимсь місце заповнити, але власника не було названо. Чому